Мушнівська традиція (рівненське Полісся)

Традиція села Мушні, Рокитнянський р-н, Рівненська обл.
Кобзар Костянтин Захарович 1921р.н. (скрипка)
Павлушенко Михайло Савович 1935р.н. (барабан)

Записувачі: Охрімчук С., Охрімчук Г., оператор Семиног М.
26 січня 1995

Крутак і Яків – Велика Глуша

Українські автентичні виконавці. Волинь.
Крутак і Яків. Волинська обл., Камінь-Каширський р-н, Велика Глуша.
Виконавці: Сергійчук М. А., 1922 р.н. (скрипка), Плясун В.С., 1934 р.н. (скрипка-“втора”), Кацевич Ф. Я., 1944 р.н. ( решітка).
Запис зроблено 13/5/1995. Фольклористи: Хай М.Й., Сербіна Н., Ткачук І.

ПРОЄКТ створення Інституту традиційної культурної спадщини (ІТКС) при Міністерстві культури України

Преамбула

Однією із найнагальніших проблем державотворення в Україні на сучасному етапі є вирішення актуальних питань, спрямованих на кардинальне реформування системи збереження і наукової реконструкції традиційних форм духовної культурної спадщини українців, початку демонтажу потворних русифікаторських аберацій і показушно-каритурних паралельно-культурницьких штампів, породжених іще Пролєткультом і успішно культивовованих й донині сучасною українською за формою, але відверто антиукраїнською і антинародною за змістом політикою постсовєтської держави, що, здавалося, навіки прирекла власну культуру на консервацію потворної інерції постколоніяльного мислення. Зважаючи на надскладні умови політичного моменту без такої реформи Україна в черговий раз стала перед прірвою гуманітарної катастрофи внаслідок остаточного сповзання в багно інерції і закостенілености пролєткультівської доктрини естетичного хамства і безкультур’я, запровадженого ще п’яними пітерськими матросами-двадцятип’яти-тисячниками і введеними декретами наркома Луначарського до ранґу державної культурної політики. Ця політика не змінилася й по сьогодні і навіть набрала іще потворніших кічевих форм (Вєрка Смердючка, «співаючий ректор», баянно-домрово-балалайковий кіч, кобзи-«мутанти», шароварно-ансамблеві утворення агітбригадного типу, засилля кримінального і сороміцького московського «шансону» і т. п.).
Продовження

Обережно – профанація! Зойки з підвалу й кабінетів Мінкульту

Михайло Хай (Київ)

Крики з пивниці

Іще не поховавши й не оплакавши, як велить звичай, героїв Майдану ініціятивна група (чи як вона сама себе назвала – асамблея) «діячів» культури у підвальному приміщенні (!!!!!!!!!) Міністерства, яке в народі радше називають «міні стервом», заходилася в черговий раз поспішно радитись як облаштувати майбутнє управління найупослідженішою ланкою нашого суспільного життя. Уже сам факт поспіху й місця проведення цього зборища, величезна кількість, як було декілька разів зазначено у виступах, «випадкових людей» та балаганний рівень модерування викликали тривогу і відчуття чергової наруги над загиблими і … над самою культурою.
Продовження

Рефлексії над цінностями Евромайдану. Погляд із чату онлайн-трансляцій

Михайло Хай (Київ)

Не маючи фізичної можливости щоденно, як у «помаранчеві» часи, розділяти участи своїх побратимів на морозних майданах Києва і Василькова, авторови більш нічого іншого не залишалося, як пальцями однієї руки моніторити ситуацію на сторінках espresso tv, hromadskoho i Radio Svoboda. Переживши справжній шок разом зі всім своїм народом й, здається, цілим світом від політичної безпорадности бодай-якось вплинути на плин подій і трохи заспокоївшись від молитов священиків автентичних українських церков, нарешті вдалося побороти у собі біль зламаної руки й надломленого духу і віднайти доступну форму висловлення власної позиції щодо подій, що стрімко відбуваються зараз на Евромайдані. Продовження

Весільні інструментальні награвання (т. зв. «вівати»/»віваті») у східньо-подільсько-наддніпрянській традиції українців

Михайло Хай (Київ)

Весільно-драматичне дійство в українській традиції було і подекуди й понині залишається середовищем, в якому найконтрастніше (після рудиментів календарної обрядовости) закцентовані посутні архаїчні первісно-синкретичні ознаки етнозвукового і, ширше, народно-драматичного, декоративного, мовно-інтонаційного, хореологічного і т. п. ідеалу. Саме цей психолого-перцептивний феномен з розгорнутою палітрою семантичних характеристик творення певного етнографічного стилю й становить основу механізму самоідентифікації нації, етнографічної (субетнічної) групи чи навіть іще дрібнішого (льокального) етнічного утворення. В умовах бездержавности та перманентного імперського тиску на українську етнічну культуру, подібна здатність самозбереження ставить її чи не на найвищий щабель згаданого самоідентифікаційного процесу, що разом із мовою вербальною є «останньою барикадою» існування Нації як такої. Продовження

«Політичне русинство» й проблема музично-україністичних студій на Східній Словаччині та Закарпатті

Михайло Хай (Київ)

Наукові взаємин та спільні дослідження музичного фолкльору найвіддаленішої гілки українського етносу – лемків – із Руссю-Україною донедавна перебували у стані перманентної стаґнації, культурної ізоляції та політичного переслідування, а на сьогодні переживають стадію, радше, початкову, ніж конструктивну. Хронічний брак обміну інформації та, особливо, музично-інтонаційного матеріялу з одного боку (метропольного) і критичний брак фахівців-етномузикологів – з іншого, марґінального – загальмували розвиток структурно-типологічних досліджень мелосу лемків мало не на два століття. Немало «прислужився» тут і чинник т. зв. «політичного русинства», що сіяв дезорієнтацію і профанацію як серед простого лемківського люду, так і у середовищі просвітянства й науковців. І якщо траґічна доля українців-лемків на польському боці, попри весь радикалізм і великодержавницький шовінізм політиків, загалом визначила їх причетність до «матірнього пня» (Ф. Колесса) материкової України, то підступна державна політика «русифікації» та ословаччення т. зв. «русинів» Східньої Словаччини нанесла їх свідомости та ідентичности невідворотних втрат. Навіть етнографічні дефініції реґіону – Підкарпатська Русь, Південне Підкарпаття, Закарпатська Лемківщина, Галицька Лемківщина, аж до зовсім абракадабричного – «Рутенія/Русинія Выходной Словакії» – нерідко у різних дослідженнях залежала не так від, власне, етнографічних означень, як від того з якої імперської столиці дивився той чи той дослідник на цей багатостраждальний терен. До слова слід сказати, що подібна тенденція властива також і північним реґіонам України, де північну Рівненщину та українську Берестейщину деякі дослідники й досі називають «Південною Пінщиною» або відверто зараховують до «Білоруського Полісся». Якщо ж говорити про терен, заселений лемками/русинами на словацькій державній території, то у науковій україністичній літературі вона здебільшого також поіменовується … «Східною Словаччиною». Польська наукова думка, попри всі шовіністичні висліди політично пацифікаторської акції «Вісла», дещо толерантніше відноситься до етнографічної термінології називаючи лемків, як і належить – lemkowie [23; 25 – 27, 29 та ін.]. Продовження