Славень П. Чубинського-М. Вербицького і Революція Гідности. У контексті етнофонічних рефлексій Евромайдану.

Михайло Хай (Київ)

Методологія і актуальність проблеми

Драматизм і навіть трагізм подій, що відбуваються сьогодні у нашому здеморалізованому, десакралізованому і вкрай  заґльобалізованому світі, поставив усіх нас перед фактом неминучого переосмислення   життєвих і суспільних вартостей, до усвідомлення первинности і визначальности духових й інтелектуальних цінностей і чеснот над тлінними й матеріяльними.

Серед усіх складових, що наповнюють  і визначають сутність й саму природу, семантику й ментальність Нації ми називаємо, передусім, її фолкльорно-етнографічні символи – специфіку й естетику народнього побуту, мови, культури, звичаєвих, моральних, психологічних, художньо-естетичних норм поведінки тощо. На другому місці в житті націй, що претендують на власну державність, перебувають державні атрибути і символи – прапор, герб, гимн (славень) та інші ознаки державної влади, які за своєю структурою, семантикою й емоційним наповненням мають відповідати першій сутности національного буття – фолкльорно-етнографічним  її ознакам.

Продовження

Хто у Львові за Папу Римського? Роздуми над розфестиваленою під час війни Україною…

Михайло Хай (Київ)

Коли гримлять гармати – музам, зазвичай, належить мовчати… Усі сили Нації, на яку без оголошення війни напав віроломний ворог, мають бути сконцентровані в одному напрямку – усе для перемоги!  І у здоровому сеґменті національно-визвольного спротиву здебільшого так, власне, і відбувається – до добровольчо-волонтерського руху прилучилися усі найсвідоміші і найдієвіші сили нації, аж до художніх фронтових та внутрішньо-волонтерських бригад зі збирання коштів для військових потреб, включно.  Однак, в умовах сучасної  гібридної війни-«перемир’я» в Україні, коли зрадницька державна машина  фактично обрала тактику не тотальної відсічі оскаженілому ворогу, а умиротворення саме цих найрадикальніше настроєних бойових сил, розкручені за часів миру фестивалі, конкурси-огляди,  форуми і конґреси  цьогоріч так розперезалися, що це не вкладається не лише у рамці здорового глузду, а вже давно перейшло до ранґи страхітливого  памфлетного фарсу й наруги над пам’яттю полеглих героїв.

Продовження

Санітарна зона терпимости і несмаку… Фолкльоризматичні записки із роз-Ё-МАЁ-вщеного Трускавця

Михайло Хай (Київ)

Цьогорічна відпустка вимушено розпочалася передчасно через велетенську нафтову хмару, що зловісно нависла над самісіньким моїм васильківським житлом і тому не обіцяла нічого приємного. Трускавець, який щоліта  гостинно зустрічає відпочивальників з усіх усюд, спочатку потішив раптовим випогодженням-потеплінням та розмаїттям культмасових заходів. Цього літа Україна, стікаючи кров’ю на фронтах, розфестивалилася так, що навіть сили небесні найодіозніші  із тих збіговиськ перестерігали симптомами справжнього всеукраїнського потопу. Трускавець найбільше вразив конкурсом-оглядом під звабливою назвою «Чарівна симфонія». Але, якщо небо у своїх прогнозах не обмануло, то ця афіша збрехала нахабно і цинічно – симфоніями тут ані не пахло…

Продовження

Українсько-польські етноінструментологічні спільності та антиномії. Культурологічний та системно-етнофонічний зріз

                                                                                                            Михайло Хай (Київ)

Анотація

Історичний, політичний та культурний розвиток сучасних націй переживає черговий сплеск свого еволюційно-трансформаційного формування. Орієнтація світового суспільства на ґльобалістичний та федеративний устрій  економіки і культури дедалі виразніше вказує не так на оптимальність і проґресивність, як, радше, на деструктивність і реґресивність цих процесів. Імперські наддержавні утворення один за одним розпадаються як «сірникові будиночки», а роля т. зв. «непасіонарних» етнічних утворень набирає дедалі інтенсивнішої тенденції до активізації своїх прагнень до незалежности і державности. Характерно виявилася ця тенденція на прикладах оксамитово-рожево-помаранчевих революцій  на постсовєтському просторі і чи не найхарактерніше – у Революції Гідности,  московській експансії Криму та українсько-московській війні на Донбасі.

Продовження

ПРОЄКТ створення Інституту традиційної культурної спадщини (ІТКС) при Міністерстві культури України

Преамбула

Однією із найнагальніших проблем державотворення в Україні на сучасному етапі є вирішення актуальних питань, спрямованих на кардинальне реформування системи збереження і наукової реконструкції традиційних форм духовної культурної спадщини українців, початку демонтажу потворних русифікаторських аберацій і показушно-каритурних паралельно-культурницьких штампів, породжених іще Пролєткультом і успішно культивовованих й донині сучасною українською за формою, але відверто антиукраїнською і антинародною за змістом політикою постсовєтської держави, що, здавалося, навіки прирекла власну культуру на консервацію потворної інерції постколоніяльного мислення. Зважаючи на надскладні умови політичного моменту без такої реформи Україна в черговий раз стала перед прірвою гуманітарної катастрофи внаслідок остаточного сповзання в багно інерції і закостенілености пролєткультівської доктрини естетичного хамства і безкультур’я, запровадженого ще п’яними пітерськими матросами-двадцятип’яти-тисячниками і введеними декретами наркома Луначарського до ранґу державної культурної політики. Ця політика не змінилася й по сьогодні і навіть набрала іще потворніших кічевих форм (Вєрка Смердючка, «співаючий ректор», баянно-домрово-балалайковий кіч, кобзи-«мутанти», шароварно-ансамблеві утворення агітбригадного типу, засилля кримінального і сороміцького московського «шансону» і т. п.).
Продовження

Обережно – профанація! Зойки з підвалу й кабінетів Мінкульту

Михайло Хай (Київ)

Крики з пивниці

Іще не поховавши й не оплакавши, як велить звичай, героїв Майдану ініціятивна група (чи як вона сама себе назвала – асамблея) «діячів» культури у підвальному приміщенні (!!!!!!!!!) Міністерства, яке в народі радше називають «міні стервом», заходилася в черговий раз поспішно радитись як облаштувати майбутнє управління найупослідженішою ланкою нашого суспільного життя. Уже сам факт поспіху й місця проведення цього зборища, величезна кількість, як було декілька разів зазначено у виступах, «випадкових людей» та балаганний рівень модерування викликали тривогу і відчуття чергової наруги над загиблими і … над самою культурою.
Продовження

Рефлексії над цінностями Евромайдану. Погляд із чату онлайн-трансляцій

Михайло Хай (Київ)

Не маючи фізичної можливости щоденно, як у «помаранчеві» часи, розділяти участи своїх побратимів на морозних майданах Києва і Василькова, авторови більш нічого іншого не залишалося, як пальцями однієї руки моніторити ситуацію на сторінках espresso tv, hromadskoho i Radio Svoboda. Переживши справжній шок разом зі всім своїм народом й, здається, цілим світом від політичної безпорадности бодай-якось вплинути на плин подій і трохи заспокоївшись від молитов священиків автентичних українських церков, нарешті вдалося побороти у собі біль зламаної руки й надломленого духу і віднайти доступну форму висловлення власної позиції щодо подій, що стрімко відбуваються зараз на Евромайдані. Продовження

Весільні інструментальні награвання (т. зв. «вівати»/»віваті») у східньо-подільсько-наддніпрянській традиції українців

Михайло Хай (Київ)

Весільно-драматичне дійство в українській традиції було і подекуди й понині залишається середовищем, в якому найконтрастніше (після рудиментів календарної обрядовости) закцентовані посутні архаїчні первісно-синкретичні ознаки етнозвукового і, ширше, народно-драматичного, декоративного, мовно-інтонаційного, хореологічного і т. п. ідеалу. Саме цей психолого-перцептивний феномен з розгорнутою палітрою семантичних характеристик творення певного етнографічного стилю й становить основу механізму самоідентифікації нації, етнографічної (субетнічної) групи чи навіть іще дрібнішого (льокального) етнічного утворення. В умовах бездержавности та перманентного імперського тиску на українську етнічну культуру, подібна здатність самозбереження ставить її чи не на найвищий щабель згаданого самоідентифікаційного процесу, що разом із мовою вербальною є «останньою барикадою» існування Нації як такої. Продовження

«Політичне русинство» й проблема музично-україністичних студій на Східній Словаччині та Закарпатті

Михайло Хай (Київ)

Наукові взаємин та спільні дослідження музичного фолкльору найвіддаленішої гілки українського етносу – лемків – із Руссю-Україною донедавна перебували у стані перманентної стаґнації, культурної ізоляції та політичного переслідування, а на сьогодні переживають стадію, радше, початкову, ніж конструктивну. Хронічний брак обміну інформації та, особливо, музично-інтонаційного матеріялу з одного боку (метропольного) і критичний брак фахівців-етномузикологів – з іншого, марґінального – загальмували розвиток структурно-типологічних досліджень мелосу лемків мало не на два століття. Немало «прислужився» тут і чинник т. зв. «політичного русинства», що сіяв дезорієнтацію і профанацію як серед простого лемківського люду, так і у середовищі просвітянства й науковців. І якщо траґічна доля українців-лемків на польському боці, попри весь радикалізм і великодержавницький шовінізм політиків, загалом визначила їх причетність до «матірнього пня» (Ф. Колесса) материкової України, то підступна державна політика «русифікації» та ословаччення т. зв. «русинів» Східньої Словаччини нанесла їх свідомости та ідентичности невідворотних втрат. Навіть етнографічні дефініції реґіону – Підкарпатська Русь, Південне Підкарпаття, Закарпатська Лемківщина, Галицька Лемківщина, аж до зовсім абракадабричного – «Рутенія/Русинія Выходной Словакії» – нерідко у різних дослідженнях залежала не так від, власне, етнографічних означень, як від того з якої імперської столиці дивився той чи той дослідник на цей багатостраждальний терен. До слова слід сказати, що подібна тенденція властива також і північним реґіонам України, де північну Рівненщину та українську Берестейщину деякі дослідники й досі називають «Південною Пінщиною» або відверто зараховують до «Білоруського Полісся». Якщо ж говорити про терен, заселений лемками/русинами на словацькій державній території, то у науковій україністичній літературі вона здебільшого також поіменовується … «Східною Словаччиною». Польська наукова думка, попри всі шовіністичні висліди політично пацифікаторської акції «Вісла», дещо толерантніше відноситься до етнографічної термінології називаючи лемків, як і належить – lemkowie [23; 25 – 27, 29 та ін.]. Продовження

Засадничі принципи дослідження українських НМІ та виконуваної на них НІМ

Михайло Хай (Київ)

Історія – ідеологія – методологія – метода

Історичні передумови. Необхідність фіксації, документування й узагальнення знань про традиційний музичний інструментарій виникала вже на найдавніших стадіях розвитку людства (наскельні зображення МІ первісних людей, викопні предмети, що їх сучасна археологія атрибутує як музичні інструменти, скульптурні та іконографічні малюнки інструментів та музик, що на них грають тощо). Але якщо найперші методологічні підходи до проблеми ґенези, еволюції й побутування традиційних інструментів та музики, що на них виконується, були позбавлені конкретики форм і дефініцій, а найбільша дещиця самих інструментів та інформації про них безслідно щезла (інструменти з дерева або покладені за звичаєм у домовину їх власника/виконавця), то сучасна методологія має ґрунтуватись виключно на історично, науково арґументованих та експедиційно-польових засадах.
Продовження