«Відпрасована» культура

Михайло Хай (Київ)

Відгук-рецензія на навчальний посібник Богдана Гивеля «Оригінальні твори та обробки народних мелодій для акордеона». – Вип. 1. – Дрогобич. – Посвіт, 2010. – 62 с.

Процеси тотального наступу уніфікованої «паралельної культури» (термін В. Нолла) на чисте плесо традиційної музики, започатковані ще «Пролєткультом» з метою витіснення автентичного народного інструментарію з його питомого середовища у тоталітарній державі набирали під час крайніх потворних й, зрозуміло, зовсім не природніх форм. Але якщо насильницьки впроваджувана навчальними програмами із Москви суцільна «домризація», «балалайкізація» й «гармошкізація» «всєй страни» мала на меті зайняти нішу традиційного інструментарію й посіяти облуду «любімості в народє», то ситуація із «інструментом-оркестром» – баяном сягала значно ширше, зачіпаючи сферу не лише традиційну, але «випрасовуючи» (вислів доктора етноорганології із Санкт-Петербурга Ю. Бойка) геть усе, що музикою звалось. Замаскувавшись спершу під фальшиву личину «древнєрусского» (чит. давньоукраїнського – М. Х.) співця Бояна, перейшовши усі стадії модернізації й уніфікації і виконавши завдання наркома Луначарського – замінити усі філармонійні форми, він не задовольнився функцією «русского народного інструмєнта», а витіснивши із своєї питомої сфери свого найближчого сородича – акордеон – як тільки-но політична кон’юнктура змінилася – вкотре уже змінив личину, назвавшись «кнопковим акордеоном».
Продовження

Проблема інерційності руху паралельно-культурницьких процесів в т. зв. «народно-академічному» інструменталізмі пострадянського періоду

У статті/доповіді автор заглиблюється у надскладні діялектичні процеси інерційного мислення у царині сучасного т. зв. «народно-академічного» інструменталізму. Постулюється й аналізується відома теза про руйнівну дію домрово-балалайково-баянового кічу, адміністративним шляхом штучно насаджуваного в українському суспільстві упродовж всього минулого століття.

Автор доходить важливого висновку про безперспективність насильного імплантування чужинського інструментального звукоідеалу в здорове тіло автохтонної й автентичної інструментальної традиції кожного етносу і безповоротність її руху до самоочищення, самоідентифікації та самозбереження.

Проблема інерційності руху паралельно-культурницьких процесів в т. зв. «народно-академічному» інструменталізмі пострадянського періоду

Євген Станкович: синтез фольклору і власного «Я»

Україна має не так вже й багато синів і доньок, котрі успадкувавши сіль рідної землі, піднеслись до верховіть ґеніяльности. Це поети – Шевченко, Франко, Леся Українка, художники – Бойчук і Марчук, кіномитці – Довженко й Іллєнко, співаки – Крушельницька і Гмиря… Із композиторського цеху до них слід віднести нашого сучасника Євгена Федоровича Станковича.

Продовження

Філярет Колеса – дослідник кобзарсько-лірницької традиції

 

                                                                 

                                                                                    Михайло Хай 

Філярет Колеса – дослідник кобзарсько-лірницької традиції

(у контексті сучасних кобзарознавчих дискурсів)

 

         У світі небагато є країн із такою історично наснаженою, морально, естетично і структурно розвиненою  музично-епічною традицією як українське кобзарство/лірництво. Але навіть ті з них, що можуть адекватно дорівнювати їй (музичні епоси Індії, Скандинавії, Персії та Азербайджану, Киргизії та ін.) не так докладно досліджені й структурно проаналізовані. Доколессівський період дослідження українського кобзарства (М. Сумцов, П. Мартинович, К. Грушевська, К. Квітка та ін.) були позбавлені конкретного опертя на інтонаційний матеріял кобзарсько-лірницького репертуару і стосувались майже виключно опису побуту та аналізи вербальних сюжетів дум, псальмів, історичних пісень і танків1.  І лише з найпершими нотаціями М. Лисенка та, особливо, його палкого послідовника Ф. Колесси наукові дослідження кобзарства отримали міцне структурно-типологічне та музично-інтонаційне підґрунтя для дослідів музичної форми та  виконавських особливостей рецитаційної співогри кобзарів  і лірників як особливих феноменів української духовної культури. Продовження

Традиція гри на цимбалах в Україні

Михайло Хай
Інструментальна культура українців
(фолькльорна традиція)
Монографія

Джерела вивчення та гіпотези виникнення і поширення цимбал в Україні. Типи і строї цимбал в реґіональних традиціях України. Цимбали – критерій автохтонности і автентичности традиційної ансамблевої інструментальної музики українців.

Поряд із студіюванням порівняно краще досліджених скрипкової й сопілкової, на третє після них місце в українській етноорганології небезпідставно претендує цимбальна традиція, як така, що охоплювала колись усю Україну (7; 22), але, на жаль, насьогодні досліджена ще вкрай недостатньо.

Цимбали (перс.-іран.- „сантур”, „сантир”; нім.- „Das Hackbrett”; польськ.- „cymbaly”; білор.- „цымбалы”, „цынбалы”; заг.-укр.- „цимбали”; зах.-под.- „цимбали”, „цимбал”, „цимбалєтка”; бук. – „цимбал” – H. – S . 314. 122-4) в українській традицції – це збірне поняття, що диференціюється відповідно з конкретними реґіональними їх різновидами, а саме: лемківсько-бойківською (переважно, квінтово-бурдонового типу), гуцульською (мелодико-акомпануючий тип, як правило ґенамісотонічного строю, подільською (мелодико-акомпануючий тип діятонічного строю з окремими відхиленнями в бік ґенамісотоніки) та наддніпрянською (мелодико-акомпануючий тип чисто діятонічного строю).
Продовження

Типологія традиційних гуртових інструментальних форм за участю скрипки як провідного мелодичного інструмента

Михайло Хай
Інструментальна культура українців
(фолькльорна традиція)
Монографія

«Малі» інструментально-ансамблеві форми

Питання типології індивідуальних скрипково-виконавських форм тісно пов′язане з проблемою типології гуртових їх складів і модифікацій на усіх рівнях і етапах еволюції: хронологічно-історичному, географічно- просторовому, кількісно-чисельному і, зрештою, темброво-квалітативному, акустико-динамічному тощо. Із усіх названих, особливої уваги дослідників удостоївся лише кількісно-числовий аспект проблеми. Інші ж питання, наприклад, т. зв. „малих” виконавських форм, розроблені або недостатньо, або ж не розроблені цілком. Однак, з відомих музичній фолкльористиці та художній літературі етнографічного напрямку даних можна зіткати хоч і далеко неповну й не достатньо виразну, а все ж доволі переконливо змальовану картину функціонування скрипково-гуртової гри в українському традиційному побуті. Поряд з відомими гурто-ансамблевими складами танцювально-рекреативного середовища і ансамблів з двох, рідше, трьох інструментів, які обслуговують загальносуспільні потреби, пов′язані з музичним супроводжуванням великих етнофонічних дійств, визначають музичну естетику певного середовища й порівняно індивідуалізованіші форми виконавства: „гра для себе”, „хатнє музичення”, гра „для співу”, „до коляди”, пастівницьких, лісорубських („борових”), косарських та ін. награвань, головно, на сопілкових інструментах, рідше дримбах, скрипках, цимбалах та ін. інструментах.

Найчастіше вживані комбінації складів концентруються навколо провідної ролі скрипки, рідше, сопілки і ще рідше, дримби і цимбал. Ансамблі з дуд, трембіт, пастівницьких рогів і т. п. носять спорадичний і найчастіше вже експериментально-реконструктивний, а не природньо-функційний характер.
Продовження

Скрипка як провідний традиційний музичний інструмент українців

Михайло Хай
Інструментальна культура українців
(фолькльорна традиція)
Монографія

Історичні передумови зародження традиції струнно-смичкововго виконавства на теренах давньої України-Руси і середньовічної Европи.
Тенденції еволюційного розвитку скрипки як традиційного НМІ українців. Способи та прийоми гри в народному музиченнні на скрипці.
Типологія традиційних гуртово-ансамблевих форм за участю скрипки як провідного мелодичного інструмента в різних реґіонах України.

Продовження

Гра на традиційних музичних інструментах

Пропонуємо вам до ознайомлення програму науково-виконавської реконструкції гри на традиційних музичних інструментах.

Програму обговорено та схвалено на засіданні кафедри музичної фольклористики НМАУ імені П.І. Чайковського.

Гра на традиційних музичних інструментах

Про Бойківщину

БОЙКИ, українське плем’я верховинців, що населяє обидва узбіччя середньої частини Карпат (звідси Бойківщина). Назву „бойки” виводять від частого вживання населенням частки “бойє” у різних значеннях. Гадають, що бойки – нащадки давнього слов’янського племені білих хорватів, яких Володимир Великий приєднав до Київської держави. Їхнє походження виводили навіть від кельтів (бої), але ця гіпотеза безпідставна. Подекуди бойки цураються своєї назви, вважаючи її за образливу, і називають себе верховинцями (С. Рабій-Карпинська). Ця традиція закріпилася навіть у літературі: радянські видання західноукраїнських казок – наприклад, „Казки Верховини” (а не „Казки Бойківщини”). На Закарпатті назва бойки не дуже поширена. Інша назва – бойчуки.
Продовження