Хто у Львові за Папу Римського? Роздуми над розфестиваленою під час війни Україною…

Михайло Хай (Київ)

Коли гримлять гармати – музам, зазвичай, належить мовчати… Усі сили Нації, на яку без оголошення війни напав віроломний ворог, мають бути сконцентровані в одному напрямку – усе для перемоги!  І у здоровому сеґменті національно-визвольного спротиву здебільшого так, власне, і відбувається – до добровольчо-волонтерського руху прилучилися усі найсвідоміші і найдієвіші сили нації, аж до художніх фронтових та внутрішньо-волонтерських бригад зі збирання коштів для військових потреб, включно.  Однак, в умовах сучасної  гібридної війни-«перемир’я» в Україні, коли зрадницька державна машина  фактично обрала тактику не тотальної відсічі оскаженілому ворогу, а умиротворення саме цих найрадикальніше настроєних бойових сил, розкручені за часів миру фестивалі, конкурси-огляди,  форуми і конґреси  цьогоріч так розперезалися, що це не вкладається не лише у рамці здорового глузду, а вже давно перейшло до ранґи страхітливого  памфлетного фарсу й наруги над пам’яттю полеглих героїв.

Схаменіться – будьте люде, бо лихо вам буде! Переповнені ущерть ресторани й санаторії, нічні клюби й левади на пленерах та берегах водойм у майже сорокаступеневу спеку іще якось можна зрозуміти. Та й континґент, що їх заповнює – фізично хворі люди похилого віку, здеґрадована дощенту молодь й відверто змарґіналізований елемент – далеко не патріотичний і не військовий. Але в час, коли кожна гривенька  мала б іти на потреби фарисейської війни-«перемир’я»,  розфестивалювати й розтринькувати кошти (із дозволу Мінкульту і навіть самого Президента!!!) на рудиментарні відверто шароварно-антихудожні самодіяльні збіговиська – це для морально здорової людини – просто незбагненно!

Та всі ці політичні й емоційні сентенції здадуться просто «квіточками», якщо  спробувати вникнути у саму нікчемно-бутафорну сутність і формальну структуру  дійств, їх репертуар, а, особливо, у їх СЦЕНАРНО-РЕЖИСЕРСЬКЕ ПОТРАКТУВАННЯ, виконане, переважно, в найгірших традиціях морально й ідейно давно збанкрутілого, але фактично і фізично неподоланого «кулька» і «совка», проти чого, власне, періодично повстають Майдани і точиться кров на війні. Мовчати далі про це не тільки не можна, а й стає фізично невиносимо і небезпечно – моральна деґрадація неминуче призводить до іще більшого звиродніння ситуації у т. зв. владі і безпосередньо на фронті.

Оминаючи тут огляд усієї фестивальної феєрії цього літа в знекровленій і морально пригніченій Україні і навіть у самому духово здешевілому і всуціль корумпованому Львові, зупинимося лише на одному з наймасовіших і помпезних, на світовому рівні розкручених, але, водночас, і найбездарніше методично організованих заходів – Третьому світовому конґресі бойків, що цьогоріч відбувся 6-9 серпня у м. Турка Львівської области.   

Насамперед, необхідно зауважити, що і попередні квазіфолкльорні дійства щорічних «Бойківських фестин» та «Світових конґресів бойків» у Турці за задумом і режисерським відтворенням проводилися у відомій шароварно-шарварковій (від прізвища сумної пам’яти батька совєтської культмасової роботи режисера Б. Шарварка) стилістиці, де до залітованих і тисячу раз перевірених у міськкомах та обкомах програм фолкльорні твори і колективи допускались лише  в урізаному до 3-5-ти куплетів форматі, що мав обов’язково розчинитись у хворобливо сфантазованій концепції головного масовика-затєйніка (художньою режисурою цю заідеологізовану. етнографічно й художньо зневільовану маячню назвати якось язик не повертається).

Тут справедливо необхідно зазначити, що найраціональніше і науково найобґрунтованіше було сформовано програму Других бойківських фестин 1992 року, коли щойно народжена Рухом демократична Райрада (голова Микола Михайлик) доклала усіх зусиль  до відтворення наукового, історичного, художньо-самодіяльного та, власне, фолкльорно- етнографічного змісту і тла усього дійства.  Із року в рік, щоправда, ця науково-історична та етнографічна складова дедалі більше щезала і розчинялася у шизофренічних совкових штампах культурно-безпросвітнього буму, фолкльор природно і неприродно згасав, а на заміну йому ставали рудиментарні залишки клюбної антихудожньої самодіяльної практики під баян,  акордеон чи наспіх склепану оркестрову групу, в обрамленні яких навіть виразно бойківська ладканка скидалась вже радше  на французький шансон, ніж на емблему регіонального  автохтонно-автентичного фолкльорного дійства.

В інших, порівняно сильніше уражених синдромом насильницького нищення фолкльору регіонах України (Слобідщині, Донеччині, Полтавщині, Кіровоградщині, Рівненщині і навіть Одещині, Херсонщині та Миколаївщині), цей вакуум заповнюють  колективи і виконавці, що сповідують методику науково-виконавської реконструкції уже згаслих традицій. У самому Львові ця методика хоч і не підтримується офіційними закладами культури, все ж реально існує (гурти «Родовід», «Коралі», «До схід сонця», інструментальна капеля родини Кондратенків та створений 5 років тому Львівський лірницький цех), однак на область, а тим більше у найглухіші її закутки, як показав сумний турківський досвід, не дійшла.    

Природній процес, скажете? Так, звичайно, але, водночас, й не природний, насильницьки, зцементований залізними кліщами потворної й нікчемної, але іще досить міцної й підтримуваної держбюджетом  антихудожньої й антинародної державної машини, закостенілих штампів совкового мислення, останніх потуг системи, яка, конаючи, в останніх конвульсіях екстатично демонструє свою «силу», що насправді означає безсилля. Ситуація разюче нагадує становище на фронті – режим конає, але вишкіривши зуби, в оскалі смертельно пораненого звіра несе навколо себе кров, смерть і горе для родин звитяжців, що стали до останнього герцю з ним заради власної гідности і свободи.

У Турці ж списи обох антиномічних поглядів на фолкльор схрестилися іще на науково-методичній конференції, яка функційно мала б  окреслити шляхи запровадження згаданих методик науково-виконавської реставрації (в місцях функціонування рудиментів традиції) та реконструкції (відтворення її на вторинному рівні поза нею), а фактично викликала лише спротив і повне нерозуміння обласними та районовими «культармійцями» глибини прірви між фолкльором й культосвітнім синдромом роботи із ним.  А на другий день представники експедиційної групи з Києва, що мала представляти саме цей науково-реконструкційний фолкльористичний рух усієї України,  не лише не потрапили до основної програми фестивального гала-концерту, а брутально були викинуті за борт єдино залітованої у Львові концепції режисерськи прилизаного у згадуваних уже шарварково-шароварних традиціях сценічного дійства. Не краще повелися й із корифеєм і фактично останнім моґіканином традиційної інструментальної музики із бойківської діяспори Херсонщини – блискучим знавцем і виконавцем автентичного стилю гри на народній скрипці Миколою Славичем… Вісімдесятирічного сивочолого дідуся  просто нахабно виштовхали зі сцени.

Центуріони, а особливо, центуріонки сцени концепцію цього безглуздя та порядок черги, визначеної у Львові, захищали з таким остервенінням  й, навіть, благоговінням, що нераз здавалося,  що в них у руках не банальні вказівки примітивного начальника-самодура, а священні булли  самого Намісника Бога у Львівській області. Черга, що утворилася внаслідок таким бездарним чином укладеної програми залишила сам-на-сам із палючим мало-що не сорокаградусним сонцем стареньких бабусь і малих діточок, які безнадійно волали до небес і владних тіток про милосердя… Найбільш помірковані після 3-4-х годин  спекотної екзекуції у безнадії сходили з дистанції…

Мимоволі напросилося порівняння із «Бойківськими фестинами-1992»… На сцені попса й шароварщина розділені з іще живою тоді автентикою. А поза сценою нуртувало спонтанне народне дійство – грали музики корифеїв бойківської музики – Ігнатища, Мураля, Губаля та багатьох інших не менш вправних народних професіоналів. Їм підспівати й підтанцювати міг кожен, хто відчував себе бойком і не лише… Акустичні «щілини» звукового континууму заповнював легіт контрапунктично організованої маси ґайдярів та пищавочників-одинаків, які ніби щойно зійшли із полонинських верхів із овечками… Режисерсько-сценічна бутафорія, хоч і так непогано оснащена іще не спохабленою клюбними баяністами автентикою, все ж виконувала ролю, радше,  тла народної стихії, ніж головної домінанти дійства.

«Третій світовий конґрес бойків-2015» зафіксував повну відсутність  у  районі виконавців на пищавці та ґайді, ні однісінького традиційного музично-інструментального й танцювального гурта – представника невідрежисованого стихійного стилю. Ті ж колективи і виконавці, що увійшли до основного концерту і володіли принаймні залишковими рисами автентичної манери виконання, були пригнічені і знівельовані некомпетентним й безцеремонним втручанням сценічної режисури й самої специфіки сцени. Навколосценічний простір тут зіяв гігантською жовтою від випаленої сонцем трави плямою порожнечі… і абсолютною, як у домовині,  гнітючою тишею… Таким чином природна тенденція фолкльору до згасання помножена на насильницьке й бездарне поводження зі святинею некваліфікованих клюбних працівників і цілковита відсутність у районі і області фахівців із наукової реконструкції спонтанних фолкльорних форм  за останні  20 років практично звела позитивну динаміку їх функціонування до нульової позначки.

Описувати далі траґікомічний перебіг подій на Співочому полі у Яворі під Туркою мабуть не варто. Зате  навести аналогії з іще одним подібним дійством, яке доводилося спостерігати нам у Дрогобичі, просто необхідно. Це було десь усередині 90-х, в самому розпалі карнавально-бутафорної ейфорії «вертепних парадів» на Львівщині, коли квазівертепні десанти мандрували по усій Україні і навіть у регіонах, де вертепи ніколи не побутували, не без здивування запитували: «Як? У вас нема Вертепів??? То ми вам покажемо!»

Аналогія із Яворою була прямою. Посеред дрогобицького Ринку на саме Різдво стояла величезна вервечка посинілих від майже 20-тиградусного морозу вертепників молодшого шкільного віку і нетерпеливо перебираючи ногами, очікувала черги до мікрофонів, що чи то від морозу, чи з жалю до притулених до них маленьких скрипалів, ангелів, пастушків та Іродів жахливо фальшували і спотворювали звучання, немов би благаючи присутніх тут дорослих змилостивитися над закоченілими дітьми. Різниця була лише чисто календарною – лютий зимовий мороз замість несамовитої літньої спеки.

Але до чого тут Папа Римський? – спитаєте Ви… Послухайте… Саме він – Папа Іоан-Павло ІІ під час свого відвідування Львова урятував нещасних діточок, яких жорстокі і не дуже розумні дорослі у проливну зливу при досить низькій, як для літа, температурі декілька годин тримали в уже описуваній черзі для виступу зі своїми, м’яко кажучи, не дуже досконалими музичними привітаннями… Після першого ж виступу Папа раптом сам з а с п і в а в!!! Чи було це своєрідним сиґналом для своїх вірних і підданих припинити абсурдне знущання над малими діточками, чи таке варварське поводження з дітьми нагадало йому його лемківсько-українське походження, до якого обставини високого сану не особливо дозволяли признаватися – Господь знає… Напевне, не інакше, як лиш сам Господь Бог вказав перстом Уселенському патріярхови  одним махом урятувати дітей від неминучих пневмоній й, водночас, самому признатися до свого не дуже щасливого роду/народу-племени і в такий спосіб іще тісніше зблизится із Самим Вседержителем…

Бо співав Папа ПО-УКРАЇНСЬКИ!!! І не якусь там попсу, а саме глибоко традиційних українських народних пісень… Одну, другу, третю, четверту… аж рівно доти, поки незугарні організатори (напевне, це були саме ті мудрагелі, що пізніше заборонять викинути образ Жида із різдв’яної вертепної містерії) не почали ховати дітей з-під проливної зливи, що не висіла, а буквально стіною стояла над анклавом Сихівської долини, в сухе й тепліше  укриття…

Як тут не вигукнути: «Господи, Твоя воля! Надоум свою нерозумну паству та її ще більш немудрих пастирів припинити знущання над своїм народом! Не дай осоружній анахронічній  системі знущання і нищення свого питомого етнічного звукоідеалу  укоренитися в недолугих головах тих, які за обов’язком і зарплатнею мали б – навпаки – берегти і утверджувати його. Припини безумство низькопоклонства і вихваляння в потужні мікрофони нікчемних  людців-формалістів, які за своїм заскорузлим мисленням геть чисто викоренили високий етнічний зміст, замінивши його страхітливою бутафорією, несмаком й невіглаством на догоду власному директивному еґо і насолоді від приниження гідности підлеглих.   

І, наостанок… Тривожні новини з неоголошеної кривавим аґресором й невизнаної навіть Головнокомандувачем війни дедалі більше нагадують методичний відстріл беззахисних куріпок, позбавивши їх навіть доблесного заступництва відважних соколів і орлів, що кладуть свої життя за кожного із нас, хто не може взяти у руки зброю, а тому покликаний забезпечувати міцний тил. Цей тил – то не лише гроші і волонтерство, догляд за пораненими і пам’ять по полеглих. Це, як щоразу виразніше з’ясовується, ще й непримиренна боротьба на внутрішньому фронті із закам’янілими штампами державного і громадянського управління усіма процесами життя і побуту, із щоденними антикультурницькими виявами ущент здичавілої системи, яка  конвульсивно тримається за останні стовпчики іще до кінця не зваленого тюремного паркана.  Якщо зруйнуємо цей паркан дорешти – будем жити. Коли ж не подужаєм – згниємо  разом із безкультурними азіятами  у ними ж створеній для нас тюрмі. Культурі – особливо традиційній – у цій боротьбі належиться визначальна, а не супровідна роля. Хто цього іще досі не зрозумів – має ступитися з дороги і не перешкоджати здоровій молоді будувати майбутнє оновленої, ба, навіть цілком НОВОЇ, очищеної від рудиментів кольоніяльного минулого УКРАЇНИ.

Хай Михайло Осипович

 

  • завідувач відділу етномузикології ІМФЕ

 

ім. М. Рильського НАН України,

доктор мистецтвознавства, професор

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Connect with Facebook