ПРОЄКТ створення Інституту традиційної культурної спадщини (ІТКС) при Міністерстві культури України

Преамбула

Однією із найнагальніших проблем державотворення в Україні на сучасному етапі є вирішення актуальних питань, спрямованих на кардинальне реформування системи збереження і наукової реконструкції традиційних форм духовної культурної спадщини українців, початку демонтажу потворних русифікаторських аберацій і показушно-каритурних паралельно-культурницьких штампів, породжених іще Пролєткультом і успішно культивовованих й донині сучасною українською за формою, але відверто антиукраїнською і антинародною за змістом політикою постсовєтської держави, що, здавалося, навіки прирекла власну культуру на консервацію потворної інерції постколоніяльного мислення. Зважаючи на надскладні умови політичного моменту без такої реформи Україна в черговий раз стала перед прірвою гуманітарної катастрофи внаслідок остаточного сповзання в багно інерції і закостенілености пролєткультівської доктрини естетичного хамства і безкультур’я, запровадженого ще п’яними пітерськими матросами-двадцятип’яти-тисячниками і введеними декретами наркома Луначарського до ранґу державної культурної політики. Ця політика не змінилася й по сьогодні і навіть набрала іще потворніших кічевих форм (Вєрка Смердючка, «співаючий ректор», баянно-домрово-балалайковий кіч, кобзи-«мутанти», шароварно-ансамблеві утворення агітбригадного типу, засилля кримінального і сороміцького московського «шансону» і т. п.).

Вибух національної та культурно-ціннісної свідомости сучасної когорти молодих українців, що відбувся на Евромайдані, сколихнув і збудив із летаргічної сплячки навіть ту її частину, яка, здавалось, вже ніколи не змінить ідеал примітивної попси і квазі-рокового несмаччя на естетику вікопомної традиції предків. Зокрема, втіленням справді народнього духу, віри і найвищим мірилом традиційної естетики став відео кліп «Нова радість стала», здійснений гуртом «Полікарп» напередодні окровавленого Іродом Різдва. Навіть єдиний «по-академічному» відтворений заспів Лесі Тельнюк у трохи завеликому, але проте «по-народньому» злагодженому гурті юних колядників тут прозвучав, як воістину голос Ангела з неба… Аналогія із 46-роком виявилася досить правдивою й траґічно достовірною. Але, водночас, і дуже своєчасною, бо як показали криваві барикадні події, герої нам ще знадобляться… Вдалими були й проєкти з майстер-клясів традиційних танців. Але чи не найавтентичніше виглядав десант гуцульських трембітанників-автентиків із Верховини. Їх «трембітна атака» з позицій барикади Грушевського викликала неабияке занепокоєння у лавах «беркутят». А творче переосмислення естетичної основи маловідомої до того лемківської пісні «Пливе кача по тисині» не лише поставило її в один ряд із відомими народніми «реквіємами» («Козака несуть», «Ой у полі могила», «Чорна рілля ізорана» та ін.), а й довело, що за умови ґеніяльного інтерпретування та максимального відчуття траґедійности ситуації, синестезійне злиття діяметрально протилежних стилів і естетик – можливе (приклади – «Запорізький марш» Є. Адамцевича, «Наливаймо браття» В. Лісовола, деякі авторські інтерпретації «Хореї козацької і т. ін.).

Майдан 2013 – 2014 рр відкинув у Лету ганебну практику співу славня Нації професійним солістом та одним-двома футболістами збірної (решта, виховані за принципом – «сіла єсть – ума нє нада», при цьому перелякано лупають очима або й ідіотично посміхаються, а стадіон – дружньо … мовчить). Вперше в історії України національний славень не лише назвали його славним означенням, а й заспівали, як належить, УСІМ МАЙДАНОМ. Вперше тут фолкльористична група головної сцен Евромайдану спробувала заспівати принаймні другу стрічку не у відредаґованій О. Морозом редакції, а з автентичним текстом П. Чубинського. Вперше зроблено спробу пошуку тональности у природну теситуру т. зв. «примарного тону» великої маси людей (щонайменше – на терцію або й кварту нижче від академічно-хорової версії), що дає можливість звучанню зі сцени злитися у монолітну могуть усіх співаючих, а не розрізнено гундосити казна-що. Також вперше народжена тут двоголосна версія, що органічно випливає із автентичного тексту музики М. Вербицького, є не обов’язковою, але дуже бажаною, аби унеможливити усі ритмічно-«обдєлочниє» мудрування бажаючих продемонструвати свою графоманську «майстерність». Нагадаємо, що згідно із Законом про Гимн України це не лише забороняється, але й карається…

Тільки у такому варіянті славень має шансу зазвучати як Літурґія у карпатських деревяних храмах, де антифони співає не один дяк або півча, а ЦІЛА ЦЕРКВА, стіни якої тремтять від резонування акустичної «форманти» храму. Тільки такий спів спроможний дорівняти майданно-революційній естетиці, застосованій іще Г. Берліозом в інструментальній практиці вулиць і площ Парижа в часи французьких революцій. У цьому сенсі інструментальний супровід барикади Грушевського, не попсований жодними академічними профанаціями, звучить органічно не лише у ритмічній формулі із двох чвертей й гопакового її закінчення із двох вісімок та чверті (Геть, геть, зека геть!), а й у етноорганофонічній – тембр і гучність вдало підібраних підручних засобів перевершують ефект потроєного складу оркестру Берліоза, прорізаючи акустичний простір усього перехрестя на Грушевського і долинаючи раз-пораз аж до самої сцени Майдану. Якби до цього потужного арсеналу додумались додати ще й могутню литавру/тулумбас, що без діла простояла біля козацького намету навпроти Головної пошти – це не лише б подесятерило його психологічну дію на ворога, а й спростувало б міт про бутафорність сучасного козацтва… Тому ми не маємо права зневажити ці ціннісні зміни й характеристики, продиктовані через сцену Майдану самою Історією…

У світі залишилося не так багато країн, де побутує серед корінного населення (а не зберігається “під склом”) традиційна народна музика, зокрема: Японія, Тибет – в Азії, в Европі – Румунія, Болгарія та Україна. Якщо в чотирьох із зазначених країн ця музика ще не вимерла тому, що її збереженню та підтримці надається величезна увага з боку держави, то в Україні ситуація унікальна: попри все нищення на рівні державної політики (зокрема, підміна т.зв. “академізованим фолкльором”), народ зберіг національну культуру, хоча кобзарсько-лірницька традиція практично уже втрачена.

Ініціятивна група створення ІТКСу категорично не поділяє думки деяких учених, котрі спираючись на реляції світових космополітично й імперіялістично зорієнованих «авторитетів» (зокрема, японських, китайських, московських та ін.), деклярують примітивну доктрину «марґінальности» української культури і нації, поспіль, лише на тій основі, що тут, як буцім-то й у решті відсталих країнах світу, донині зберігся феномен рудиментарно-патріярхального мислення. Ми твердо стоїмо на позиції, що саме традиційність господарського й культурного розвою є основною домінантою нашого політико-культурного устрою, яка не лише допомогла українцям перемогти усі голодо- і політичні «мори», але й упевнено стати на шлях складного і суперечливого, але стратегічно перспективного етапу утвердження власної національної ідентичности і навіть так довго очікуваної державности.

І. Науково-методологічне та методичне забезпечення.

Україна – край чи з не найбільш розмаїтою і , на щастя, збереженою народом, тридиційною музичною культурою в світі. Проте на межі тисячоліть вона знаходиться перед необхідністю фіксації та збереження принаймні зразків своєї традиційної музики, передачі їх наступним поколінням. Музика – мистецтво звуків, тому відчути її можна тільки слухаючи, а, отже, важливим є аудіо- та відеозапис від природніх носіїв.

Зараз, як ніколи, необхідне залучення провідних фахівців з усієї України та зарубіжжя до фолкльористичних проєктів, щоб уникнути поширеного в Україні дилетантського підходу в царині фолкльористики і покласти край становищу, коли мізерні кошти, відпущені державою на відродження традиційної культури (наукову й фолкльористичну виконавсько-реконструктивну працю), фактично використовуються для протилежної мети: утримання апарату чиновників, що методично донищують недоруйновані рештки традиційної культури, підтримуючи натомість т.зв. “шароварні” форми. А становище, коли держава величезні кошти витрачає на підготовку фахівців з азійського (домрово-балалайкового) звукоідеалу – звукоідеалу московського аґресора, котрі своїм дискретним кулемето-подібним тремоло щоденно й безнастанно розстрілюють етнічний звукоідеал титульної нації, а ентузіясти і студенти, що працюють на врятування рідної етнокультури, їздять в експедиції за власний кошт є не лише безпрецендентним, але й просто нестерпним.

Особливим є на сьогодні давно наболіле питання створення й підтримки наукового підрозділу в системі ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України (відділу етномузикології), який би скоординовував, спрямував і здійснював науковий протекторат над усією галуззю ─ етномузикознавством ─ напрямком етнологічної науки, який іменами М. Лисенка, С. Людкевича, О. Роздольського, Ф. Колесси, Г. Хоткевича, К. Квітки, С. Грици, В. Гошовського, І. Мацієвського, А. Іваницького та багатьох ін. видатних українських вчених-етномузикологів здобув собі великий авторитет і визнання не лише в Україні, а й у Европі та світі поспіль.

Історично склалося так, що з часів К. Квітки, після його вимушеного переїзду до Москви, цій галузі в Україні постійно хронічно «не таланило». Не зважаючи на всі заслуги попередників і сучасників у системі ІМФЕ етномузикознавці ніколи не мали свого відділу, а консерваторсько-університетська етномузикологія спромоглася на власні кафедри та спеціялізації лише в часи Незалежности. Однак, поспішно відкриті в часи «кравчуківського переляку», на сьогодні вони майже всі «успішно закриті» урядом Азарова-Януковича. Останньою з них впала кафедра музичної фольклористики НМАУ ім. П. Чайковського у вересні 1913 р. Новостворений відділ етномузикології ІМФЕ НАНУ допіру переживає період першопочаткового становлення, а консерваторські лябораторії у Києві і Львові балансують на межі існування.

Методологічні та методичні напрямки новостворених підрозділів музичної етнології після їх реформування (новостворення), на відміну від надміру звужених ракурсів їх бачення і розуміння (в порядку їх наукового розпрацювання) мали б, на наш погляд, виглядати так:

  1. Структурно-типологічна метода дослідження складочислової ритміки пісенного вірша (Ф. Колесса, К. Квітка та ін.).
  2. Парадигматика і герменевтика явищ музичного фолкльору (С. Грица).
  3. Етнофонічний напрям (аспект) досліджень традиційної музики (К. Квітка, В. Гошовський та ін.).
  4. Системно-етнофонічний метод дослідження НІМ (І. Мацієвський).
  5. Історія традиційної музичної культури та науки про неї ─ музичної фолкльористики (А. Іваницький).
  6. Кобзарознавчі дослідження (С. Грица, В. Кушпет, М. Хай, К. Черемський та ін.).
  7. Теоретичне відпрацювання методологічних і методичних засад форм і методик науково-виконавської реконструкції як єдиного способу утри валення народньо-естетичних норм традиційної культури в сьогоднішніх умовах (Є. Єфремов, М. Хай, Т. Компаніченко, К. Чеченя, К. Черемський та ін.).
  8. Практичне втілення їх у повсякденній практиці навчальних та культурно-просвітницьких установ (керівники базових фолкльористичних гуртів «Древо», «Володар», «Божичі», «Муравський шлях», «Родовід», Надобридень», «Сільська музика», «Полікарп», «Буття», «Гуляйгород», «Хорея козацька», капеля Кондратенків, Київський, Харківський та Полтавський кобзарські і Львівсько-Волинський лірницький цехи та ін.).

Такий спектр досліджень є найбільш повним, різнобічним і таким, що найадекватніше відбиває стан сьогоднішніх і майбутніх бадань в ділянці української етномузикології, ─ той їх рівень і ракурс, що, власне, і має забезпечити вихід на европейський та світовий «стандарти» функціонування і розвитку.

Нового організаційно і науково виваженого підходу вимагає також і політика адміністрування збирацько-, теоретико-дослідницьких та виконавсько-реконструктивних процесів в українській музичній етнології та, особливо, її практично-реконструктивним підрозділам. Часи, коли єдиним і беззастережним пріоритетом було і є т. зв. «державне замовлення», а творчо-експериментаторська і дисертаційна робота вважалася виключно «особистою справою» автора, мають помалу відходити у Лету. Натомість нами пропонується політика «паритетного збалансування» усіх трьох напрямків роботи (державного, дисертаційного та експериментаторського).

Нарешті, чи не найважливішою ланкою організаційної та методично-спрямовуючої роботи є копітка, по-батьківському дбайлива опіка над кадровим поповненням галузі молодими силами. На жаль, з обох боків (старшого покоління та Асоціяції молодих фольклористів України під кер. І. Фетисова) не спостерігаємо взаємного й розважливого порозуміння і співпраці. Між тим молодь необхідно плекати не лише повчально-менторським, а, передусім, терплячим, чуйним і переконливим тоном, спрямовуючи теоретичну думку і практичні дії у зрозумілому і необхідному обом сторонам напрямку. Існуюча ж практика замикання кожного із середовищ у вузькому колі власних інтересів не сприяє повнокровному процесові зміни поколінь. Найяскравішим прикладом такого невирозумілого підходу є робота щорічної фолкльористичної школи ім. В. Моґура (Грималюка) у Космачі, яка внаслідок недостатнього науково-методичного забезпечення з боку досвідчених фолкльористів та слабо продуманого волюнтаристського, пущеного на самовплив, керівництва, із доброго спочатку починання перетворилась у чисто відпочинково-рекреативний захід.

Музично-етнологічна робота, окрім внутрішніх засадничих проблем, має багато невідкладних загально-стратегічних проблем і завдань. В ситуації, коли державна програма захисту і збереження традиційної культури практично відсутня і функція держави зводиться лише до фіскально-превентивних заходів, спрямованих не так на захист і збереження культурних надбань, як на їх популяризацію (премії, фестивалі тощо) зростає зацікавленість непересічними вартостями українського етносу з боку іноземних наукових і комерційних організацій (наприклад, американської «Фулбрайт», німецької «Музей музичних інструментів у Лізберґу» та ін.). Цілком може статися так, що почнеться процес вивезення інструментальних та фонографічних раритетів з України, а Комісія ЮНЕСКО по збереженню пам’яток традиційної культури (яку в Україні, на відміну від інших країн, чомусь очолює не фахівець-фолкльорист, а клєрк із Міністерства закордонних справ) навіть не помітить, або й ще сприятиме цьому.

Особливим питанням є справа повернення в Україну значної кількості інструментів ХVІІІ ― ХІХ ст. із музейних колєкцій Москви, Пітера, Варшави, Кракова, Відня і навіть того самого Лізберґа. Про те, що їх можна повернути повністю, напевно мріяти нереально, але системну роботу в напрямі бодай часткового обміну експонатами, вочевидь, запровадити треба. Чому стосовно творів живопису така практика давно існує, а на експонати традиційної культури вона не поширюється?

Доконче необхідний вихід фолкльористичного матеріялу на новий рівень функціонування: публікації, касети, компакт-диски, радіо- і телепередачі, тематичні відеофільми, живе та вторинне виконання на якісно відмінному від існуючого технологічному рівні, високоякісне їх репродукування і наукова (комп’ютерна) обробка.

ІІ. Структура науково-методичної діяльности ІТКС.

Існуюча спорадична система підготовки вчених-етномузикознавців в ІМФЕ НАНУ ім.М.Рильського і майже повна її відсутність в консерваторіях і університетах, це той неґативний “баґаж”, який зараз так само формально й однобоко намагаються збалансовувати на відповідних кафедрах та науково-дослідних лябораторіях НМАУ ім. П. Чайковського, Державної музичної академії ім. М. Лисенка й Національного університету ім. Івана Франка у Львові та ін.

Прикро констатувати, що «Україна, входячи в третє тисячоліття, може погордитися вишколеними бандуристами-виконавцями творів Баха, Моцарта, Генделя та інших класиків, які ніколи не писали для бандури, але досі не чує навчених в державних музичних навчальних закладах кобзарів-співців традиційного кобзарського репертуару або віртуозів скрипалів-виконавців гуцульської, бойківської, поліської чи слобідської музики усної традиції, як ми це маємо змогу спостерігати, наприклад, в Болгарії, Румунії, Угорщині, чи країнах Прибалтики. Такі великі збочення сталися в офіційних музичних закладах України у зв’язку з витісненням з академічних наукових установ та навчальних закладів України вивчення і дослідження народних традиційних музичних інструментів та їх музики і орієнтацією виключно на музичні інструменти удосконаленого типу, що відповідають виконавській естетиці європейської композиторської, а не народної автентичної музики» (Б. Яремко). Відомо, що болгарські комуністи, передчуваючи наступ «червоної чуми» на свої терени, ще встигли впровадити у програми музичних закладів країни засади традиційної етнопедагогіки. Тому там замість «року на балалайках» звучить автохтонний болгарський інструментарій із автентичним репертуаром.

Велика диспропорція існує й в увазі до стану польової роботи і, власне, наукових узагальнень її результатів, між етномузикологічними дослідженнями структурної типології народної пісні та, власне, етноорганологічними студіями. Факти тотального блокування впродовж уже понад 10-ти років усієї етноінструментознавчої роботи в ПНДЛ МЕ Київської та Львівської консерваторій не мають жодної причини, окрім зацофаного її витлумачення керівництвом цих лябораторій і кафедр – представниками вузького «пісенного» та примітивного егоїстично-сектантського погляду на фолкльор і фолкльористику поспіль. Вимагають системного і систематичного вивчення кобзарознавчі напрями українського етномузикознавства. «Десятьма возами» об’їжджають висвітлення специфіки, жанрового та реґіонального розмаїття інструментального фольклору України усі сучасні підручникові та «хрестоматійні» видання, де інструментальній культурі надається заледве кілька відсотків із пропорційно належної їй друкованої площі. По 20-30 років поневірялись по видавництвах України фундаментальні наукові фолкльористичні праці І. Мацієвського, А. Іваницького, М. Хая, В. Кушпета, К. Черемського та багатьох інших. Якби не надмірні ентузіястичні зусилля та особисті кошти їх авторів – вони б до сьогодні не побачили світу. Не вписувались ці видання і у плянові теми ІМФЕ НАНУ та вишів України. Натомість за кошти Мінкульту систематично друкувались лише квазінаукові, спрямовані на деідентифікацію традиційної музичної культури українців, книги М. Давидова, Л. Черкаського, видання Академії керівних кадрів Мінкульту, низки науково-методичних центрів обласних управлінь культури, які є фактично «науковою макулатурою» (позитивні винятки епізодично траплялися лише у Рівному та Харкові).

Виходячи зі сказаного, до структури ІКТС мають увійти такі підрозділи (відділення):

  1. Сольного та гуртового традиційного співу.
  2. Традиційної інструментальної музики і танцю.
  3. Кобзарсько-лірницької співогри.
  4. Традиційних звичаїв і обрядів.
  5. Медієвістики та міської традиційної культури.

ІІІ. Співпраця наукових, навчальних та культурно-освітніх установ

Робота ІТКС має бути запаралеленою із відповідними науковими (відділами) НАНУ та навчально-методичними підрозділами (кафедрами, факультетами, лябораторіями) вишів країни. Піраміда їх спільної методологічної (НАНУ, частково, університети і академії гуманітарних вишів та середніх спеціяльних навчальних закладів системи МОН), науково-навчальної (головно, кафедри і лябораторії вишів) та науково-практичної (виконавські структури обох Міністерств – МОН та Мінкультури) діяльности має здійснюватися з одного центру – Об’єднаної науково-експертної ради НАНУ, МОН та Мінкультури). Без такої координації вертикаль скоординованих дій – наука – навчання практичне виконавство буде розірвана і ефект експерименту зведеться до сьогоднішньої ситуації – розбалансованости і малоефективности практичного результату. Дискусія, яка нерідко спалахує у примітивно мислячих колах науковців про підстосування системи підготовки наукових кадрів за взірцем Америки і Европи, де ґеніяльне дітище академіка Вернадського – Академія наук – не змогло подолати німецького консерватизму університетської науки, – не витримує критики. Ми не Америка і, в сенсі ментальности ніколи не будемо Европою. Наукова система, яка дала світови технологію електрозварювання і першої ЕОМ – прообразу комп’ютера іще не раз доведе свою перевагу в науці і культурі.

Розбалансованість у співпраці структур названої вертикалі – найголовніше її гальмо. Академічна наука, вважаючи своїм основним завданням фундаментальні теоретичні дослідження гуманітаристики, практичне їх втілення реалізує лише переважно у формі написання навчальних підручників та посібників, які важливим і найбільш науково арґументованим і цінним матеріялом для науково-виконавської реконструкції видів і жанрів традиційної культури. Безпосередньо виконавська практика тут майже відсутня. Наукова робота навчальних закладів, здебільшого, сфокусована на навчально-методичній складовій, її науково-теоретичний рівень досить посередній, а в системі училищ і інститутів культури та педуніверситетів – практично відповідає рівневи навчально-методичних, а не науково-теоретичних завдань. Відповідно, рівень виконавських підрозділів отримує дуже різний за якістю науково-теоретичний та навчально-методичний підмурівок під дуже складний процес науково-виконавської реконструкції обраного реґіону, жанру, обряду тощо.

Назви кафедр та лябораторій музичної фольклористики (музичної етнології, музичної етнографії) НМАУ ім. П. Чайковського та Львівської НМА ім. М. Лисенка за спрямуванням їх роботи не відповідають їй ні за змістом, ні за формою. З огляду на реальний стан і спрямування досліджень, що там провадяться, їх правильніше було б назвати підрозділами структурно-типологічного аналізу традиційної пісенної культури піддослідних реґіонів. В Харківському інституті мистецтв ім. І. Котляревського етномузикознавча робота ледве жевріє, а в Одеській, Донецькій та нещодавно зорганізованій Дніпропетровській (муніципальній) консерваторіях, здається, ніколи навіть не розпочиналася. Не охоплені загальними музично-фолкльористичними курсами студенти-піаністи, вокалісти, оркестранти, а етномузикологів готують за загальномузикознавчими, а не спеціяльно складеними навчальними плянами й до того ж, до кінця не затвердженими в статусі офіційної спеціалізації.

Практика витіснення етноорганологічних кадрів із плянів роботи ПНДЛ та кафедр музичної фолкльористики з орієнтацією їх роботи на користь родинно-корпоративних кланів, коли проблематика досліджень звужується до сміхотворних ареалів, що співпадають лише із зацікавленнями завідувача-пісенника і його групи, здається із Львівської консерваторії перекинулась і на Київську.З року в рік мусується прагнення навчальних частин позбавити курсу «Інструментальний фольклор» студентів-теоретиків і навіть… композиторів, ніяк кафедральні навчальні пляни не можуть знайти ніші для транскрипції НІМ, курсів історії та історії кобзарства. Кафедри фолкльору в інститутах культури або позакривані цілком (Київ), або ж остаточно зійшли на рейки профанації традиційної культури шляхом підміни її автентичних форм паралельно-культурницькими суроґатами (Харків, Миколаїв) чи існують без належної методичної та фінансової підтримки (Рівне).

Нарешті, організований цьогоріч в ІМФЕ НАН України відділ етномузикології, завдяки чому такі фахівці як С. Грица, А. Іваницький, Л. Єфремова, автор цих рядків, молоді етномузикознавці К. Чаплик, Н. Філатова, О. Вовк, В. Атаманчук та ін. вже не вимушені прихилятися до відділів суміжних із не властивою для них проблематикою, а отримали унікальну можливість розробляти власні, специфічно скеровані пляни. Тісна співпраця цього відділу із фонолябораторією має суттєво пожвавити роботу по врятуванню єдиного в Україні унікального фоноархіву ІМФЕ.

Як і у випадку з назвами кафедр,невідповідають основним предметам (музичний фолкльор та історія науки про нього) і назви обох підручників А. Іваницького: “Українська народна музична творчість” та “Українська музична фольклористика” та його ж «Хрестоматії музичного фольклору». Крім непропорційности між пісенною, етноорганологічною та кобзарознавчою проблематикою, тут маємо справу, щонайменше, з неуважним ставленнямдоцілих напрямків українського етномузикознавства (етноінструментознавство, кобзарознавство та ін.), необ’єктивним й неповним інтерпретуванням вузьких спеціалізацій їх досліджень.

На окрему увагу заслуговує питання мовно-граматичного і мовно-стилістичного оформлення сучасних етномузикологічних досліджень та практичних виконавських фолкльористичних проєктів: лише незначна дещиця дослідників (С. Грица, О. Мурзина, О. Смоляк, М. Хай та ін.) достатньо володіють граматикою і стилем української мови ― мова переважної більшости інших гідна найкращих постсовєтсько-суржиківських «стандартів» іще ждановсько-сусловського гарту. «Зависла» на рівні непідписаного іще прем’єр-міністром В. Ющенком проблема адаптованого українського правопису, внаслідок чого Україна змушена далі послуговуватись т. зв. «скрипниківкою», що є не чим іншим, як примітивним канцелярським перекладом із «общєпонятного» на іще гіршу українську. Писати такою мовою про Україну і її багатющу фолкльорну традицію – означає сповзання до азійської ментальности і наругу над органічною фонетикою, поетикою і мелодійністю нашої мови і культури.

Окрім фундаментальних навчально-наукових проблем негайного переосмислення й практичного вирішення вимагає робота над науково-виконавською реконструкцією автентичних форм традиційної музичної культури. Початок цієї роботи було закладено ще в 1989 р. у творчій концепції відділу фолкльористичних досліджень УКСП „Кобза” (президент – громадянин Канади Микола Мороз), ліквідованого кадебістами і кравчуківцями у 1993 р., оскільки вона містила в собі альтернативну до пропаґованої тодішнім (і за інерцією паралельно-культурницького мислення і нинішнім) Мінкультом й смертельну для паралельно-культурницької доктрини „совєтського ретро” і клубно-шароварницького, агітбригадного тлумаченння народної культури, діяльність. Дві безуспішні спроби (в 1993 та 2000 р. р) співпраці спадкоємниці цього відділу Української експериментальної лябораторії фольклору (УЕЛФ) з Києво-Могилянською академією над створенням тут кафедри фолкльору та етнографії теж не увінчались успіхом через недостатньо глибоке розуміння „могилянцями” усієї глибини й серйозности проблеми.

На щастя, запроваджена одним із корифеїв української музичної фолкльористики В. Л. Гошовським етномузикологічна спеціялізація у Львівському національному університеті ім. Івана Франка (на кшталт того, як це є у переважній більшості країн світу) не лише успішно прижилася, а й дає перші результати, які нічим не хочуть поступатися вперто зорієнтованим на збіднено-звужений структурно-ритмотипологічний аспект досліджень «консерваторським стандартам», а в багатьох світоглядно-теоретичних та методологічних ракурсах навіть помітно перевершують їх. Цього поки-що, щоправда, не можна сказати про несміливі й не цілком професійні спроби «дрейфування» у цьому напрямку кафедри фолкльористики НУ ім. Т. Шевченка у Києві, яку очолює не фолкльорист, а диригент-хормейстер.

Окремі намагання бодай якось відновити згадану концепцію реформування галузі шляхом збирання підписів відомих діячів науки і культури, апеляцій до комісії ВР Л. Танюка, спроби активізації діяльности УЕЛФ, ГО „АртЕкзистенція” та інших організацій й окремих осіб, що сповідують природні для автентичного фолкльору форми роботи, в минулі роки постійно наштовхувались на оскаженілу реакцію Мінкульту (особливо, за часів міністра-домриста Д. Остапенка), про що є публікації в демократичній пресі. А 10 мільйонів гривень, виділених за розпорядженням Президента В. Ющенка на «впровадження національної бандури та ін. українських національних інструментів в навчальні заклади України» ще першим урядом Ю. Тимошенко були використані всупереч рекомендаціям експертів за старою радянською схемою для діяметрально протилежної мети ­– на потреби знавіснілої системи нищення фолкльору в особі культурно малограмотних обласних управлінь культури.

ІV. Шляхи реалізації

Суть пропонованих тут реформ в кількох словах можна сформулювати як крайню необхідність демонтажу старої постсовєтської системи цинічного глузування над народною культурою й заміни ще передвоєнних навчальних плянів, писаних у „бєлокамєнной” для всього простору від Карпат до Сахаліна науково обґрунтованою системою підготовки не руйнівників, а зберігачів і дбайливих реконструкторів автентичної народньої культури українців. Лише втіленням ідеї всеукраїнського етномузикологічного (і, ширше, етнографічного) «лікнепу» можна створити противагу, а відтак і ліквідувати наслідки тотальної псевдофолкльорної профанації, коли кожна Боромля чи Турка, Трускавець чи навіть і Сорочинці у своєму нестримному прагненні відщипнути бодай шматочок якогось пирога з усієї потуги на увесь світ кричать про своє власне право бути «столицею» щонайменше усебойківської чи всенаддніпрянської культури, мати свою містечкову «академію наук» і навіть доморощену «спілку письменників». Лише за таких умов ліквідаторській практиці фолкльористичних курсів у вишах, єдиних в Україні фестивалів без попси і попсованого псевдофолкльору («Київська Русь», «Розтоки») можна було б покласти край. Лише усунувши ці карикатурно-потворні «шароварні» форми, започатковані найодіознішим в історії України «режисьором-затєйніком» Б. Шарварком і продовжені та монументалізовані його ревним послідовником В. Вовкуном, додатково помножені на суцільний «фолкмюзік» з примітивним й нефаховим «поп-зірковим» коментарем із центральних каналів ТБ та УР та усі заклади тотальної халтури, що їх народ охрестив «кульками», ми зможемо полегшено зітхнути і сподіватись на ефект очищення від скверни дешевої попси і маскультури.

Одним із практичних шляхів вирішення усіх згаданих і не згаданих тут проблем має стати робота з негайної організаціїї Інституту традиційної культурної спадщини із поступовим перетворенням його у майбутньому в Академію традиційної культури, в основу діяльності котрого лягла б не жданівсько-сусловська доктрина „народної творчости” (художньої самодіяльности), а виважена теорія науково-виконавської реконструкції автентичної традиційної культури, практично апробована у науковій практиці відомих науковців-фолкльористів С. Грици, М. Хая, В. Кушпета, К. Черемського (кобзарство і лірництво), Є. Єфремова, І. Клименко, В. Осадчої, Г. Лук’янець, М. Скаженик, І. Фетисова, Р. Цапун, Ю. Кондратенка, О. Тюрикової (пісенна традиція), І. Мацієвського, Б. Яремка, М. Хая, С. Постольникова, О. Бута, В. Ярмоли (інструментальна традиція), а також відомих у всьому світі (нерідко більше, ніж у самій Україні) фолкльористичних гуртів „Древо”, „Надобридень”, „Божичі”, «Володар», «Буття» (Київ), „Муравський шлях” (Харків), „Гілка”, «Гуляйгород», дует О. та Г. Терещенків (Кіровоград), „Джерело”, «Веснянка», «Сільська музика» (Рівне), „Родовід” (Львів”), Київського, Харківського та Полтавського кобзарських і Львівсько-Волинського лірницького цехів та ін., які, водночас, можна розглядати і як середки забезпечення кадрів для майбутньої системи фолкльористичного руху на рівні науково-виконавської реконструкції.

На жаль, іржа синдрому «театралізації» і сценічности продовжує роз׳їдати перспективні колись колективи «Кралиця», «Гуртоправці», «Буття» та ін. Тут ніяк не можуть збагнути: надмірна театралізація й уніфікація – це смерть не лише для автентики, а й для її реконструкції! Тому іще одним, можливо, найголовнішим завданням новоствореної інституції має стати її рекомендаційно-експертна функція, заснована на авторитеті і науковій аргументації Науково-експертної ради ІТКСу, до якої мають увійти найдосвідченіші науковці і фолкльористи-реконструктори.

Для реалізації стратегічної мети реформування музично-фолкльористичної галузі необхідно здійснити декілька попередніх, етапних кроків:

1. Організаційно найпродуктивнішим є принцип заснування у майбутньому однієї цілком нової науково-навчально-виконавської інституції, на кшталт Національної Академії традиційної музичної культури, якій не доводилось би йти шляхом використання для цієї мети існуючої інфраструктури своїх шароварних опонентів, заперечення і витіснення із „рідних” стін заскорузло мислячих їх „хазяїв” ― домристів, балалаєчників, „співаючих” і неспіваючих ректорів. Ця структура мала б стати координаційним центром з організації усієї роботи на місцях, Всеукраїнською радою організації і проведення галузевих семінарів-практикумів на базі столиці та найкращих осередках цієї роботи в різних етнографічних зонах України.

Шляхів практичної реалізації цієї ідеї може бути декілька: від поступового реформування існуючих інституцій фолкльористичного напрямку (кафедр, лябораторій тощо), так само поступового реформування квазінародних кафедр „народних інструментів”, що ніколи не були народними і принципово виконують виключно академічний репертуар чи т.зв. „кафедр народного співу”, які фактично сповідують принцип вульґарного „вокального суржика», котрий нічого спільного не має ні з академічною, ні з питомо народною культурою співу та „кафедр кобзарства”, де замість традиційно кобзарських жанрів (дум, історичних пісень, псальмів тощо) культивують або відверто академічні або ж примітивно-популярні форми художньо-самодіяльного рівня,– до ініціювання й залучення до співпраці громадських і приватних інституцій на кшталт «ГО АртЕкзистенції», Фолкльорно-етнографічного центру «Веснянка» у Рівному, кобзарсько-лірницьких цехів, інших фолкльористичних гуртів і об’єднань, незашорених інерцією синдрому постсовєтського мислення.

2. Розпочати поступову перебудову пролєткультівської системи нищення традиційної культури з метою переведення її у майбутньому із паралельно-культурницьких на науково-реконструктивні методики навчання й художньо-творчої роботи, насамперед, у зонах зосередження наукових кадрів (Київ, Харків, Львів, Рівне, Суми, Чернігів, Донецьк) та унікальних анклавів автентичної співацької (Галичина і Опілля, Волинь і Полісся, Наддніпрянщина і Полтавщина, Слобідщина і Кубань), інструментально-танцювальної (Гуцульщина і Покуття, Бойківщина, Волинь і Поділля) та кобзарсько-лірницької (Київський, Харківський, Полтавський кобзарські та Львівсько-Волинський лірницький цехи).

Важливо усвідомити, що реорганізація існуючої системи – процес значно болісніший і триваліший, від створення автономно діючої структури, однак, водночас, і найбільш результативний, оскільки «одним махом» тут виконується одразу два життєво важливих для фолкльористичної роботи завдання: а) створюється для неї міцна науково-дослідницька і навчальна база і б) одночасно нейтралізується основа її найпотворнішого і найнебезпечнішого суроґату – т.зв. „шароварщини” та абсурдного із погляду обох естетик «академічного народництва».

Важливо також вказати на конкретні форми реорганізаційної роботи відповідно до зазначених осередків збережености автентичної традиції та наявности наукового потенціялу в конкретних реґіонах України, а саме:

– кардинальна реорганізація кафедр народних інструментів в НМАУ ім. П. Чайковського, їм подібних у Львівській консерваторії, а також кафедр народного співу та кобзарства у Київському, народних інструментів та народного співу в Харківському та Рівненському інститутах культури як в таких, де реально присутні відповідні науково-викладацькі кадри, а реформа галузі практично майже не ведеться. Щодо художньо-самодіяльних і т. зв. народно-академічних форм псевдонародного спрямування, то зважаючи на їх живучість та інертність (про безперспективність цього штучного із усіх поглядів напряму в майбутньому сумніву нема: вони щезнуть, як тільки-но відімруть залишки постсовєтської тоталітарної держави) їх поки-що доцільно було б залишити у Донецькій, Харківській та Одеській консерваторіях, Миколаївській філії Київського інституту культури, оскільки науково-викладацький потенціял для переорієнтації їх на фолкльористичні спеціялізації тут цілковито відсутній.

– серед сприятливих зон для організації: а) шкіл традиційного автентичного співу слід назвати знамениті на весь світ села Крячківка, Клюшниківка та Веприк (Полтавщина), Одноробівка та Корбині Івани (Слобідщина), Розумівка, Липняжка і Зеленьків (Наддніпрянщина), Скулин, Старі Коні, Зелень (Волинь і Західне Полісся), Вовчків – чорнобильська зона, Обіходи, Ігорівка (Східне Полісся); б) серед осередків інструментального традиційного музикування: с. Вовче, Волосянка, Мохнате, Верхні Ворота (Бойківщина), Верхній Буковець, Верховина, Космач, Косів (Гуцульщина), Ставище, Велика Глуша (Волинь), Бірки (Полтавщина) та ін.

3. Організаційно і фінансово підтримати уже існуючі фолкльорно-етнографічні осередки, музеї, кафедри і лябораторії різних категорій підпорядкування, зобов’язавши їх, водночас, брати посильну участь в організаційному, науково-методичному та практичному забезпеченні реалізації даного проекту.

4. Завершити роботу над складанням „Єдиного реєстру записів українського музичного фольклору”, яка частково уже розпочалася зусиллями музею Івана Гончара, а тепер впродовж уже декількох років інтенсивно впроваджується на рівні практичного накопичення фондів і технічно та науково досконалого їх супроводження у відомому об’єднаному фонограмархіві УЕЛФ ― ГО „АртЕкзистенція”.

5. Негайно вжити термінових заходів по врятуванню й переписуванню на нові аудіо- та відеоносії унікальних фондів ІМФЕ НАН України ім. Рильського, ПНДЛ МЕ Київської та Львівської консерваторій, УЕЛФ ― ГО „АртЕкзистенція”, Музею Івана Гончара, реґіональних та особистих архівів відомих фолкльористів й етнографів. Плівки пересихають, сиґнал на них щезає, якщо цього не зробити сьогодні, то завтра (як це вже сталося із більшістю фондів ІМФЕ) буде запізно !!! Частково ця робота провадиться всюди, але за винятком двох консерваторських лябораторій – Київської та Львівської – ще досить мляво і малоефективно.

6. Фінансово підтримати унікальний мультимедійний проект УЕЛФ ― АртЕкзистенції „Моя Україна. Берви”, що є чи не найориґінальнішим за задумом серед проектів подібного типу на всьому евроазійському просторі, але робота над яким через спорадичність і безсистемність фінансування посувається вкрай повільно та ініціювати нові тематичні аудіо-мультимедійні та кінопроєкти подібного типу.

7. Розпочати видання нової науково-методичної літератури та перевидання раритетів етномузикознавчої клясики та нових нотозбірок української традиційної музики, надавши цій роботі системного та систематичного характеру. Особливу увагу тут необхідно звернути на перевидання іншомовних етноінструментознавчих студій української НІМ: праць О. Кольберґа, М. Кондрацького, С. Мєрчинського, А. Хибінського, Р. Гарасимчука (з польської), К. Квітки, І. Мацієвського (з московської), Б. Бартока (з угорської), О. Ельшка та Л. Ленга (зі словацької), Б. Нолла, Н. Кононенко та ін. (з англійської) тощо. Вимагають також видання англійською мовою праці К. Квітки, Ф. Колесси, Г. Хоткевича, І. Мацієвського, С. Грици, А. Іваницького, М. Хая, В. Кушпета, К. Черемського та ін. аби не сталося так, що найвидатніші знахідки наших корифеїв американська, европейська та, особливо, московська наука тепер вважає «своїми».

8. Заснувати щорічну етномузикознавчу премію ім. К. Квітки за найвидатніші досягнення в галузі української етномузикології та збирання музичного фолкльору.

9. Здійснювати організаційне, методичне та фінансове провадження усіх інституцій та лябораторій, що займаються збиранням, збереженням та публікацією музичного фолкльору на рівні Кабміну, Міністерства культури, Президії НАН України, комісії ЮНЕСКО по збереженню пам’яток традиційної культури, організувавши для координації цієї роботи не на папері, а на ділі єдиний орган (науково-практичну раду ІТКСу та відповідну Об’єднану Науково-експертну раду НАНУ, МОН та Мінкульту з питань традиційної культури).

10. Розробити Єдину програму фіксації, збереження і науково-виконавської реконструкції традиційної музичної культури українців та підготовки фахівців у цій галузі.

Розуміючи всю складність поставлених тут завдань, усвідомлюючи

діялектичну неоднозначність і революційність ситуації, що склалася, наголошуємо на історичній неминучості такого кроку, який рано чи пізно прийдеться здійснювати як не нам, то нашим нащадкам. Адже «революційні» уряди змінюються, а її Величність Історія незворушно прямує у єдино визначеному лише Творцем напрямку. І від того який стратегічно вивірений механізм досягнення головної мети свого розвою обере той, чи той народ (і, ширше, держава), залежить не лише прикінцевий вислід цього руху, а й, здається, сама можливість збереження його етнодержавної Ідентичности й існування як цивілізованої Нації, поспіль.

Проєкт склав:

Михайло Хай ─ Завідувач, пров. н. с. відділу етномузикології ІМФЕ НАН України ім. М. Рильського, доктор мистецтвознавства, професор НМАУ ім. П. Чайковського

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Connect with Facebook