Рефлексії над цінностями Евромайдану. Погляд із чату онлайн-трансляцій

Михайло Хай (Київ)

Не маючи фізичної можливости щоденно, як у «помаранчеві» часи, розділяти участи своїх побратимів на морозних майданах Києва і Василькова, авторови більш нічого іншого не залишалося, як пальцями однієї руки моніторити ситуацію на сторінках espresso tv, hromadskoho i Radio Svoboda. Переживши справжній шок разом зі всім своїм народом й, здається, цілим світом від політичної безпорадности бодай-якось вплинути на плин подій і трохи заспокоївшись від молитов священиків автентичних українських церков, нарешті вдалося побороти у собі біль зламаної руки й надломленого духу і віднайти доступну форму висловлення власної позиції щодо подій, що стрімко відбуваються зараз на Евромайдані.

Як не дивно, але поштовхом для цього стало одне із чисельних повідомлень інтернетного чату/базікання, а саме:

від: grag Місто: Донецк

07.12.2013 12:58

«Хочешь в Европу?
Не плюй в лифте! Не гадь в подъезде ! Не бросай мусор мимо урны! Езди по правилам! Уступай место старикам или женщинам в общественном транспорте! Не давай и не бери взяток! Не жри водку вдрызг! Уважай свою историю и культуру – и ты сам не заметишь, как окажешься в цивилизованном государстве!»

Найцікавіше, що повчання надійшло «мовою ориґіналу» – із самого гнізда, що виплодило нам Герострата. Чи не тому, що в решті України перелічені етнокультурні «чесноти» менш актуальні? Серед цих, загалом, цілком слушних морально-етичних застережень чи не найбільш затребуваним і дефіцитним видалося саме останнє, бо зневага до своєї історії та культури у вигляді групи «кобзарів» (чит. «бандурних шароварників». – М. Х.) з примітивними шляґерами «у власній обробці» (була пісня як пісня, а вони взяли її й обгадили та то так, що сама Руслана й «бєз водкі вдризґ» «у пляс пошла»), не лише дискредитують усі моральні й художні цінності усного статуту сліпих мандрівних співців-індивідуалів – бандуристів, кобзарів та лірників нашої багатостраждальної Вітчизни, а й сіють в молодих і чистих душах бацили примітивізму «аматорства» й совєтсько-самодіяльного «бандуристсько-колгоспного» мислення. Самодіяльність та ініціятива – це дуже добре, але при цьому не варто забувати, що перетворений у балаґан і несмак принцип «свободи», відхід від її справжніх цінностей і норм, перетворює найсвятішу ідею Евромайдану у свою протилежність. І це дуже кидалося у вічі не лише у бездарних піддириґовуваннях і підтанцівках дипльомованих «дириґентів», «співаків» та тут же ж просто на майдані спечених поетів та композиторів-графоманів, а й у так само некваліфікованих репліках, сентенціях та діях деяких тележурналістів, що вносило у надзвичайно високий емоційно й морально наснажений тонус внутрішньої аури Евромайдану щоразу нову «ложку дьогтю». Іти з такими «цінностями» в і так уже етнографічно розмиту, етично й естетично розбещену Европу – означає, передусім, поглиблювати моральну кризу в самому Евросоюзі, плюючи, водночас, й гадячи у ліфтах й під’їздах власних молодих і ще не сформованих душ.
Неоєброєним оком же ж видно, що свята ідея відходу від «тайожних» цінностей дощенту здичавілої московщини в подібних постсовєтських упакуваннях одразу ж перетворюється у квазікультурне сміття, яке до того ж не завжди влучно потрапляє «до урни» власного дому/Майдану… Окрім того, Европі зі своїми цінностями і намаганнями пригорнутися до наших треба було думати тоді, як прилучали румунів і болгар, а не тоді вже як аж смертельно поранений тайожний ведмідь оскалив зуби аж на неї саму і побоювання поляків мати кордон між собою та дикою Азією не у змосковщеному Конотопі, а в українському таки княжому місті Перемишли, набрали надто реальних обрисів. «В свинячий голос» організувався й «ідеологічний намет» на самому майдані, коли усесвітній олігархічний трикутник – Обама – Мерхель – Путін уже оголив справжню сутність своєї геростратичної змови зовсім не на користь духовности і пісень, а на користь своїх власних гаманців. Не завжди вдається в умовах барикадної боротьби організовувати бесіди і читання на ці теми і в приміщенні КМДА. А ті, що вдається – не отримують належного розголосу. А без них нинішній святий Майдан може спіткати доля помаранчевого… Фактично, чи єдиним потужним ідеологічним рупором Революції, окрім онлайн-трансляцій, стала блискавично організована й успішно діюча бібліотека Евромайдану, розгорнута у фойє Українського Дому на Европейській площі. Однак, ідею роздати опісля книжки по сільських бібліотеках важко назвати раціональною – їм це не допоможе, а безцінний дух Майдану буде знищено…
А нам, звичайно, є що показати сучасній всуціль десакралізованій й обезкультурненій Европі. Але це зовсім не замішані на тотальному безкультур’ї постсовєтської «антіхудожєствєнно-самодєятєльной» «естетики» та «фолкльорно-етнографічних» «стандартах» Олега Скрипки, Влада Троїцького, раптом прозрілої від етнографічного профанства Руслани й геть останнім часом о«попсованої» колись талановитої поетки і «барда» із акустичною гітарою – Марічки Бурмаки, а на достеменних, хоч і вже також науково-реставрованих й реконструйованих принципах і засадах. На жаль, навіть гурти, які бездоганно володіють цією методикою й авторитетний склад яких аж якось незручно тут називати, у ейфорії Евромайдану нерідко теж грішили збоченнями «обдєлок», квазікомпозиторства й дешевого аматорства. А це уже не профанство, а щось страшніше – профанаторство, бо профан це примітивна людина, яка не завжди знає, що чинить, а профанатор – добрий професіонал, який заради кон’юнктури (меркантильної чи як у даному разі – політичної) ладен наступити на горло власній пісні, поступитись власними фаховими переконаннями і чеснотами. Чи здатна свята ідея Майдану облагородити такі низькі інстинкти й чи варт її паскудити халтурою, фальшивими гаслами і графоманством? Адже добрі люди усього світу сприймають високу духовність і культуру однаково, беззастережно, поза хамством і безкультур’ям своїх нікчемних повелителів. На жаль, примітивізм і графоманію – теж…
Чи не єдиною краплею справді народнього духу, віри і найвищим мірилом традиційної естетики став відео кліп «Нова радість стала», здійснений гуртом «Полікарп» напередодні окровавленого Іродом Різдва. Навіть єдиний «по-академічному» відтворений заспів Лесі Тельнюк у трохи завеликому, але проте «по-народному» злагодженому гурті юних колядників тут прозвучав, як воістину голос Ангела з неба… Аналогія із 46-роком виявилася досить правдивою й траґічно достовірною. Але, водночас, і дуже своєчасною, бо як показали барикадні події, герої нам ще знадобляться… Вдалими були й проекти з майстер-клясів традиційних танців. Але чи не найавтентичніше виглядав десант гуцульських трембітанників із Верховини. Їх «трембітна атака» з позицій барикади Грушевського викликала неабияке занепокоєння у лавах «беркутят». Інші ж спроби «народної творчости» від відомих репових та приспівкових висміювань «ґаранта» та його банди й до майстерних парафразів численних академічних музик – видалися, хоч і необхідними, але менш переконливими…
Тут, заради справедливости, слід згадати, що бездоганно відібрана й відрежисована Т. Грималюком сцена Помаранчевого майдану виглядала у цьому сенсі на кілька щаблів вищою. Думається, якби її фолкльорно-етнографічні та художньо-сценічні стандарти не були спаплюжені закостенілими шарварково-шароварними «традиціями» кумівського ющенківського Мінкульту – сьогодні ми вже б мали можливість показати Европі не антиестетичну азійсько-постсовєтську дикість і аматорський несмак найнижчого штибу, а чисту автентичну традиційну й так само справжню академічно-сценічну культуру України, від якої сама европейська спільнота вже давно відійшла, а її сателіт і керманич – Америка ніколи й не доходила. Навіть чи не найвищий за фаховим рівнем муніципальний духовий оркестр м. Долини у своїх «бойківських» номерах послуговувався далеко не автентичним, а, радше, замусоленим «книжним» інтонаційним матеріялом…
Кілька зауваг до виконання гимну… Майдан 2013 – 2014 рр відкинув у Лету ганебну практику співу славня Нації професійним солістом та одним-двома футболістами збірної (решта, виховані за принципом – «сіла єсть – ума нє нада», при цьому перелякано лупають очима або й ідіотично посміхаються, а стадіон – дружньо … мовчить). Вперше в історії України національний славень не лише назвали його славним означенням, а й заспівали, як належить, УСІМ МАЙДАНОМ. Вперше тут спробували заспівати принаймні другу стрічку не у відредаґованій О. Морозом редакції, а з автентичним текстом П. Чубинського. Вперше зроблено спробу пошуку тональности у природну теситуру т. зв. «примарного тону» великої маси людей (щонайменше – на терцію або й кварту нижче від академічно-хорової версії), що дає можливість звучанню зі сцени злитися у монолітну могуть усіх співаючих, а не розрізнено гундосити казна-що. Також вперше народжена тут двоголосна версія, що органічно випливає із автентичного тексту музики М. Вербицького, є не обов’язковою, але дуже бажаною, аби унеможливити усі «пікардійські» та ритмічно-«обдєлочниє» мудрування бажаючих продемонструвати свою графоманську «майстерність». Нагадаємо, що згідно із Законом про Гимн України це не лише забороняється, але й карається…
Тільки у такому варіянті славень має шансу зазвучати як Літурґія у карпатських деревяних храмах, де антифони співає не один дяк або півча, а ЦІЛА ЦЕРКВА, стіни якої тремтять від резонування акустичної «форманти» храму. Тільки такий спів спроможний дорівняти майданно-революційній естетиці, застосованій іще Г. Берліозом в інструментальній практиці вулиць і площ Парижа в часи французьких революцій. У цьому сенсі інструментальний супровід барикади Грушевського, не попсований жодними академічними профанаціями, звучить органічно не лише у ритмічній формулі із двох чвертей й гопакового її закінчення із двох вісімок та чверті (Геть, геть, зека геть!), а й у етноорганофонічній – тембр і гучність вдало підібраних підручних засобів перевершують ефект потроєного складу оркестру Берліоза, прорізаючи акустичний простір усього перехрестя на Грушевського і долинаючи раз-пораз аж до самої сцени Майдану. Якби до цього потужного арсеналу додумались додати ще й могутню литавру/тулумбас, що без діла простояла біля козацького намету навпроти Головної пошти – це не лише б подесятерило його психологічну дію на ворога, а й спростувало б міт про бутафорність сучасного козацтва… Проте найкращим спростуванням цієї тези була воістину героїчна поведінка козака Михайла Гаврилюка з Буковини, який на блюзнірські знущання над ним звироднілих покидьків із «Беркута» відповів направду козацькою стійкістю, гідністю і стоїцизмом. Зворушливо прореаґував на його подвиг не лише Майдан, патріярх Філярет, а й увесь світ. На цьому фоні лукаві спроби виправдати дійсно фашистську поведінку беркутівців депутатом-шовіністом С. Царьовим тим, що це була буцім-то пімста за надто активні дії Михайла проти спецназу, а не відвертий садизм, виглядали, як завжди, брехливо й непереконливо.
Виводячи рідну культуру на світові обшири (адже «концерти» з Евромайдану транслювалися у найвіддаленіших куточках ойкумени!) ми мали б пам’ятати, що специфіка української ментальности саме у цьому й полягає – що більше нашу мову і культуру нищили польські, турецькі, московські та інші чужинські вандали, то пишніше вони розцвітали і як казковий Фенікс щоразу відновлювалися із попелу фізичних пацифікацій та культурної валуївщини. Побачити й на собі відчути висліди цієї «культурної (р)еволюції», винищеної іще якобінцями, традиційній та закосмополітизованій й академічно заформалізованій культурі Европи, на наш погляд, було б дуже корисно. Більше – це, по суті єдиний науково-культурний баґаж, з яким нам аж ніяк не соромно показатися не лише Европі, а й цілому світови. І навіть багато у дечому навчити їх «їздити за правилами» наукових реконструкцій животворних засад і принципів традиційної культури, методика яких в Україні розвинута чи не найкраще в світі.
І тоді їм, европейцям, можливо зрозумілішою б стала щира і безстрашна поведінка дітей, що вийшли цілком безборонними на найсвятіший Майдан своєї Вітчизни супроти найдикішого, найбезкультурнішого і найжорстокішого Хама і Герострата усіх часів і народів. Хай цей сокровенний вияв ментальности свого багатостраждального народу був ними напівусвідомленим, але саме в ньому, навіки закодованому у підсвідомості кожного з нас, криється Незнищенність і Вічність нашої Нації! «Пасіонарним» жорстоким імперським націям-монстрам та їх не менш брутальним сателітам Всесвітній Щезник вклав у руки Зброю і Жорстокість, а нам Господь дав Пісню і Благородство, медитативну дію церковних дзвонів, які у тактиці завжди програвали у нерівній боротьбі із силами Зла, зате в стратегії виносили щоразу новіші й животворніші перли народнього духу і культури.
Неможливо було, наприклад, без сліз дивитись на численні звернення чистих і воістину благородних юнок, які раз-пораз, то тут то там підходили до своїх однолітків-«лицарів» у центуріонських обладунках, читаючи їм вірші про високе кохання й любов до Вітчизни, виголошуючи патріотичні й морально-етичні гасла… Боляче було спостерігати за зверненнями і слізьми бабусь і матерів з їх апеляціями до милосердя во ім’я своїх дітей і внуків. Надаремне… Вони не розуміли, що перед ними не люди, а нелюди, бездушні манекени, спеціяльно відібрані й запрограмовані на холодне виконання злочинних наказів. Емоції їм чужі, за них їх дискваліфікують або просто вибраковують, як «профнепридатних». Але якими глухими не були б до емоцій хами і герострати, скільки б не глузували над його «концертами» і хороводами різні евро- та україноскептики – всі вони від них же і згинуть!
Майдан розділив людей ще й на тих, хто «історію пише чужими руками» і тих, хто не сходить із нього ні вдень, ні вночі, а також «відомих музикантів», які просто з-під спідниць промосковських фавориток й реклями бізнесу бандюків – одразу в критики отих самих істориків. Історія завжди пишеться власними руками кожного з нас – як кому Господь дав. Річ лише в тім, щоб писати її не графоманією і лукавством, а серцем, знайшовши своє місце у Майданах наших душ, яке б відповідало Твоїй власній і резонувало при цьому із головним детонатором духу вулиці Грушевського.
Моральне падіння ж примітивних музик-коляборантів найяскравіше виявилося у звироднілій поведінці «ректора, що блеє» (для тих, хто не відрізняє співу від блеяння барана – «співаючого ректора»), котрий прямо від найдовіренішої особи президента Ющенка – через брутальний підкуп виборців опустився іще нижче від свого сценічного плінтуса – до погроз своїм студентам виключенням за вихід на Майдан! Зрештою, окрім трьох відомих київських вишів, від подібної позиції мало-хто утримався. Страх фізичний і страх моральний (бо бояться всі – навіть ті героїчні хлопці, яких ніхто не відважився зарахувати до примітивних терористів) це та іржа, на яку розраховує ворог. Побороти його здатен далеко не кожен…
Наш Евромайдан – то не просто відчайдушний безпомічний протест наївних романтиків проти знавіснілого кримінального режиму на чолі із примітивним викрадачем шапок, що зумів вирости до рівня Пахана, здатного за півроку зробити своїх недолугих синків найбагатшими в числі українських олігархів. Насправді – це цивілізаційне протистояння істинної історичної Руси зі здичавілим татаро-монголо-угрофінським етнічним елементом, змішаним із ренеґатським охвістям жалюгідної найнікчемнішої засимільованої частки гордих колись українців-русичів. Подібно до того, як одіозна битва на Куликівському полі не була герцем доблесних русичів із татаро-монгольською навалою, а всього лише тих татаро-монголів, які хотіли в один момент стати «руськими» із тими своїми одноплемінниками, що ними бути катеґорично не хотіли, так і наш Евромайдан у найцивілізованіший спосіб демонструє світови істинно українсько-руську, а не безсоромно вкрадену і білим залізом витравлювану віками геть здичавілими від своєї іманентної жорстокости московськими азіятами, нашу ідентичність. Якби його єдиним здобутком було лише повалення сатанинського боввана, що анахронічно височів над Кобзаревим бульваром, то і це вартувало б тих втрат, яких майданівці зазнали від собачників до решти зманкуртілого режиму. Однак, навіть у разі повної перемоги слід добре пам’ятати пересторогу Велета нашого духу і незабутнього пророка Нації – Юрія Іллєнка помаранчевому майданови – перемогу буває значно легше здобути, ніж потім її втримати…
Так близько до найвищих Цінностей загальнолюдського Духу і навіть своєї власної державности Україна іще ніколи не стояла. Немає жодного сумніву, що згадана, самим Богом і Природою запрограмована здатність її на відновлення поруйнованих часом і ворогами цінностей, й надалі буде служити Омофором нашої національної Ідентичности і національного Буття. Але для полегшення й пришвидшення цього процесу, перетворення етнічних моральних вартостей у державні маємо розумно користати з нашого безцінного культурного потенціялу, ретельно й обережно відчищаючи його життєдайні перлини від густого й уже досить затверділого намулу постімперського минулого.
Погоджуючись частково із Ю. Шерехом-Шевельовим у тім, що «нам не треба іти ні до ніяких Росій, ні до Европ – нам треба залишатися самими собою», але не бачачи реального виходу із заведеної політиками усіх мастей у ціннісну безвихідь ситуації, маю тут сміливість порадити усім нам крім політиканства навернутися до автентичних духовних та естетичних вартостей, знехтувавши навіть ефемерними «цінностями» надто европеїзованого та всуціль заґльобалізованого світу. Мавпуючи ж Азію чи Европу, чи тим більше іще дальшу від наших чеснот Америку, природа котрих з часів Антанти не особливо змінилася, ми рано чи пізно опинимось в їх занадто міцних обіймах, повністю втративши свою власну справжність.
Святі отці українських автентичних церков це, здається, починають усвідомлювати, принаймні ті, що вийшли на Майдан захистити його своїми щирими молитвами. Їх московсько-неукраїнська посестра цього не лише не підтримала, а й навіть, здається, не зрозуміла сутности і присутности тут екуменічного намету. Чистота і автентизм усього решта, що відбувається на «майданах наших душ» – не менш важливі. Якщо моя і кожного з нас Україна прислухається й візьме на озброєння свою справжню, а не механічно прищеплювань віковічною кольонізацією ментальність – бути їй не лише нарівні зі світовими стандартами, а й щиро ділитися з усім людством своїми непересічними й ориґінальними. Я у це свято вірю… Повір і Ти, моя неповторна й незалежна, незламна і співуча, працьовита і розумна, кмітлива і гарна, безмежна й направду завжди р е в о л ю ц і й н а УКРАЇНО!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Connect with Facebook