Санітарна зона терпимости і несмаку… Фолкльоризматичні записки із роз-Ё-МАЁ-вщеного Трускавця

Михайло Хай (Київ)

Цьогорічна відпустка вимушено розпочалася передчасно через велетенську нафтову хмару, що зловісно нависла над самісіньким моїм васильківським житлом і тому не обіцяла нічого приємного. Трускавець, який щоліта  гостинно зустрічає відпочивальників з усіх усюд, спочатку потішив раптовим випогодженням-потеплінням та розмаїттям культмасових заходів. Цього літа Україна, стікаючи кров’ю на фронтах, розфестивалилася так, що навіть сили небесні найодіозніші  із тих збіговиськ перестерігали симптомами справжнього всеукраїнського потопу. Трускавець найбільше вразив конкурсом-оглядом під звабливою назвою «Чарівна симфонія». Але, якщо небо у своїх прогнозах не обмануло, то ця афіша збрехала нахабно і цинічно – симфоніями тут ані не пахло…

Єдиний самодіяльний камерний оркестр Львівської Політехніки, незважаючи на зусилля і беззастережні здібності молодого і безсумнівно талановитого дириґента, не відповідав, на жаль, «чарам симфонічного жанру» ні складом, ні рівнем музикантів.  Зате квазіоркестрових і антисимфонічних форм – потворної постсовєтської «андрєєвщини» тут не просто вистачало – ба, навіть складалося враження, що дніпропетровські (чомусь?!!) організатори фестивалю при підтримці мера Трускавця вирішили дати генеральний бій постсовєтській тенденції до природного згасання найодіознішої системи «домрізації всєй страни»    од Карпат до Сахаліна…

Не знаю, як там із Сахаліном і «страной» (з ними тепер розбираються японці і китайці), а ось перлина Карпат – Трускавець – вирішила зібрати цього разу усі збережені в  Україні крихти, що природно осипаються  із монолітної колись скали нищення національних інструментальних форм на усьому совітському просторі і вчергове продемонструвати «усєсаюзнай здравніцє» процес варварського розстрілу українського етнічного звукоідеалу дискретним скорострільним тремолюванням домр і диким всепоглинаючим ревом грізних оркестрових баянів. Так ніби натуральної автоматно-кулеметної тріскотні та реву гармат і «Градів» із лінії фронту їм виявилося замало…

На моє традиційне у таких випадках запитання: «Якою Ви бачите перспективу «андрєєвського» руху в Україні у контексті сучасних подій на московсько-українському фронті?», керівники домрових оркестрів відповіли так:

Харків: «На скрипці треба довго вчитися, а домру діти засвоюють швидше і легше».

Ужгород: «Ми маємо у програмі  твори різних народів і вважаємо, що тільки музика може об’єднати усіх… з українських інструментів у нас є цимбали… а сучасна тема представлена піснею «Плине кача».

Ось так! Дітей можна зомбувати совдепівськими символами безкарно, бо це їм «легко дається», а безцеремонно оголошена українською угорська «Шунда» та «Гимн Небесної сотні» у супроводі інструментарію, що їх розстрілював, дають право на ростріл не тільки людей, а й інтонацій та української традиційної інструментальної стилістики. Курси інструментального фолкльору та кафедри фолкльористики за драконівським розпорядженнями Кабміну повсюдно закриваються, а на махрову ворожу «андрєєвщину» кошти виділяються ще інтенсивніше, ніж колись. І ентузіязму держави, оліґархічних спонсорів і самих її апологетів-«андрєєвців»  тут не бракує.  

Ці замусолені тези імперської пропаґанди в сучасному контексті прозвучали як мантри із дикунського лігва динозаврів. Жодні доводи про неукраїнськість інстру ментарію та безперспективність і злочинність такого квазіестетичного виховання для дітей, яким належить жити у нормальному незвихненому світі, і навіть апелювання до пролитої за ідентичність української мови і культури крови патріотів не переконали керівників-ретроградів. Вони стояли на своєму: «Це музика – і це потрібно й демократично». Цілком у стилі політики «перемир’я» – ворогови стріляти можна на всі боки, а нашим хлопцям «зась» – стій і не смій навіть захищатися… І кому це потрібно і де вже тут оця демократія по-московськи?

Естафету «розстрільної» стилістики запрошених дніпропетровцями «андрєєвських десантів» із Харкова та Ужгорода продовжив ансамбль мандоліністів місцевого «Народного Дому». Відзначаючи титанічну працю керівника ансамблю над розмаїтістю понадгодинного репертуару і досить вдалого впровадження у недостатньо  збалансований субстрат звучання основної маси мандолін-прим  технічно досконалішого ксилофона, мусимо однак констатувати, що українськости і характерности загально-оркестровому звучанню це не додало. Природно-фальшивий «розлив» унісонних та й акордових епізодів звучання ансамблю мандолін виразно домінував над віртуозними солями ксилофона, а надто вже заголосний  «бум-бух»-каючий бас» та «ріденький» акомпанемент електронного «піаніно» зовсім не забезпечували ні глибини басової, ні «щільности» серединної функцій оркестрової фактури звучання.

Взагалі, існування до цих пір у Трускавці такої потужної домрової бази як основного руйнівника українського національного звукоідеалу в умовах щоразу набираючої сили тенденції до його поступового згасання викликає занепокоєння і, щонайменше, щире здивування. Вона тут переважає навіть над не менш руйнівною і «популярною» – баянною (наприклад, баяніста в ролі акомпануючого «чєлавєка-аркєстра» за всю відпустку почути на щастя не довелося).

Тим більше, дивно все це спостерігати на тлі справді патріотичної і, здається, добре методологічно усвідомленої й  методично зорієнтованої роботи дирекції дитячої школи мистецтв у напрямі як раз не нищення, а – цілком навпаки – порятунку і науково-виконавської реконструкції основних інструментів та стильових характеристик місцевого бойківського музично-інструментального стилю (кольориту).    Блискучий, фантастично наближений до свіжости і первозданности звучання натуральних бойківських традиційних музичних інструментів склад – сольо тилинки, ансамблевий склад гурту «Цюхів Верх» (народна скрипка, бурдоновий бас,  бурдонові цимбали та бубент з тарілкою і навіть елементи типово бойківського гуртового співу у козачку з приспівкою «Метанка»), представлених цьогоріч на обласному конкурсі-огляді із не особливо вдалою, на жаль, трафаретно-«сувенірною» назвою «Прикарпатські візерунки», продемонстрував направду високий рівень і наукової і, власне, виконавської реконструкції.

Тільки однозначно застаріла, по-совєтськи недосконала система оцінювання конкурсу (дипльоми одного рівня було вручено усім учасникам, включно із «шароварними») не дала можливости компетентному журі відзначити цю роботу на рівні «Ґранд-прі» чи,  принаймні, «Дипльому І-го ступеня». А загалом, напрям, який взяла школа мистецтв у справі науково-виконавської реконструкції автентичної музичної культури краю, заслуговує не лише обласного, а поза сумнівом, загальноукраїнського визнання. Такий методичний підхід до реконструкції фолкльорної автентики                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   практикується лише у Київській і, частково, Львівській консерваторіях, Рівненському і, частково, Київському та Харківському інститутах культури та низці самодіяльних фолкльористично-репродуктивних гуртів такого пляну із різних міст і сіл України. Взагалі напрям департаменту культури Львівщини до впровадження у закостенілі й зацементовані совковою  «андрєєвщиною» програми ДМШ  традиційних інструментальних форм заслуговує схвалення. І річ тут лише в тім, щоби вчергове не наступити на підступні шароварні «граблі» – потрібно принаймні розмежувати клюбну й реконструктивну методики відтворення автентики, що взаємовиключають одна одну. Скажімо, якщо карикатурно-потворної шароварщини відразу так легко не можна позбутися, то слід було б принаймні відокремити її від реконструйованої автентики цілком осібною номінацією. Для цього за прикладом Чернігівщини треба ввести постійно діючий семінар-практикум з методики вивчення і гри на традиційних НМІ для культпрацівників, вчителів та викладачів ДМШ. Тим більше, що на Львівщині традиційний інструментарій зберігся і вивчений устократ краще, ніж на Чернігівщині. Там – у Чернігові – у «андрєєвцєв» свій празник, а в реконструкторів  автентики – свій.

Після такого дещо заглибленого аналітичного огляду стану етно- і загалом культурного мікроклімату міста-курорту мимоволі увагу привернули й  наполовину московсько-мовні афіші великого центру культмасової роботи – т. зв. «Шайби» (офіційно ПК ім. Т. Г. Шевченка) – єдиного після потужного колись конкурента ПК «Мир», що тепер заріс буйними бур’янами, великого центру культмасової роботи.  Вони і тепер мало чим різняться за виглядом і змістом від леґендарних часів авксентійчуківсько-чичулівської епохи, коли один із зубрів застійної політики стіною стояв на захисті алло-кудлаївської та алло-пугачовської «естетик», а другий – величезними торбами «возив дієзи» зі Львова для потреб оркестрантів-жартівників  місцевого ансамблю «пісні і фляшки».

Зміна софіє-ротарівських  «опопсованих» штампів павло-зібровськими чи назаро-яремчуківських династійних «традицій» степано-ґіґівськими до виконавської стилістики цієї з дозволу сказати «творчости» анічогісінько нового не внесла. Радше – навпаки – іще більше поглибила т. зв. «кризу жанру». Людина нормальної музично-естетичної орієнтації цього антимузичного блювотиння спокійно слухати не може. А афіші апологетів до краю знахабнілої московщини і знавіснілого шансону, як і тоді волають  до справжньої санітарної обробки – чи буде колись кінець цій графоманії й «безсмаччю» (Г. Хоткевич)???!!! Про  антимузичний та антиукраїнський «музон» численних трускавецьких кнайп і ресторанів та мовно-макаронічну рекляму в місті вже і не говоримо  – це окрема і ще болючіша тема… То чи за такі прогнилі звукові й естетичні «ідеали»  гинули  і гинуть високо духовні й високо патріотичні герої Майдану і фронту?  

Завершилася моя секундарно-фолкльоризматична інспекція трускавецького етнозвукового простору щоденними вечірніми слуханнями спонтанно організованого  співацького гурту відпочивальників, традиція збирання якого під дашками центрального бювету у Трускавці існує щонайменше стільки, скільки засягає моя пам’ять. Навіть багаторічний науковий і практичний досвід роботи з подібними й цілком не схожими на цей колективами не дозволив цілком однозначно визначити його «художньо-народницьке» спрямування. Найперше, що прийшло на гадку – це «спонтанно організована клюбна самодіяльність псевдонародницького стилю». Дещо розлого, але точно… Місцями це виглядало навіть як «виїзне засідання» культмасовиків усієї України.

Та  не суржикова манера співу, у якій раз-пораз пробивалися іскорки автентичних форм і прийомів і навіть не присутність усюдисущого баяніста («Какая ж пєсня бєз баяна?»), без якого подібні колективи свого існування майже не уявляють, а саме репертуар україномовної авторської та по-клюбному розспіваної народної пісні, що співвідносився із дешевими «жорстокими романсами» та відвертою циганщиною МОВОЮ ОКУПАНТА, у пропорції 1 : 4, обурював і краяв серце! Важко було спостерігати за цією сюрреалістичною сценою мало не істеричного носталґування за епохою, залишки якої зараз у донецьких окопах кров’ю найкращих синів України обмивають це звиродніле право «братства» убивці та його жертви. Матері синів, що буквально сьогодні самовіддано віддають за українську пісню і мову свої молоді життя,  при виборі пісень цинічно схилялися до московського авторського «фолкшансону» на тій підставі, що «українських багато», а циганські і московські співать «какось інтєрєснєй». І лише один раз одна зі співачок якось несміливо запропонувала «пісню Майдану» («Плине кача по тисині»), але тут же ж шароварний «консиліум» постановив, що «ця у нас не получиться». Звичайно – надто вже не сумісні стилі і настрої… Дикі підгівкування і підтанцівки а-ля «Очерет-осока!» тут зовсім недоречні… «Сумний» епізод компанія добряче підпилих жіночок одразу забула і орґія бездумного божевілля і несамовитих веселощів під баян (у петрівку!) продовжилася далі. Курс на афішований «Лісапетний батальйон» тривав мабуть до опівночі… Їм і невтямки неначе було, що услід за законсервованими ними самими у такий спосіб московськими піснями і звичаями невдовзі не забаряться і нові танки і гармати.

Якби не поодинокі осередки патріотизму – щонедільні акції по збору коштів для добровольців і військових фронту, свята церква, виступ львівського «Дударика», два спектаклі Дрогобицького муздрамтеатру, високопрофесійна робота музею Михайла Біласа і ще кілька афішок дещо урівноваженішої стилістики–  від такого двотижневого «відпочинку» можна було б направду втратити душевну рівновагу…

Прийшовши додому і побачивши у Фейсбуці своїх хлопців у розташуванні батальйону «айдарівців», не втримався і написав:

Mykhaylo Khay Знову хочу до Вас, на фронт… НЕ НА ЦИВІЛЬНИЙ А НА СПРАВЖНІЙ… НЕСИЛА ДИВИТИСЯ НА РОЗГУЛ АНДРЄЄВЩИНИ і ЗІБРОВЩИНИ У ТОМУ НІКЧЕМНОМУ ТРУСКАВЦИ… ЛЮДИ ГИНУТЬ, а банда гуляє… у кнайпах – московський шансон і примітивна весільна графоманська тарабарщина… на сценах – совєтсько-московська «андрєєвщина», угорський вербункош, жидівська халанагіла, італійське бельканто – усе лиш би не український фолкльор, який замінено по-дикунськи «обдєланою» шароварщиною та вульґарним клюбним вокальним суржиком… а на кобзарство і лірництво взагалі «санітарна зона» – заборона мерії від нижнього бювету аж до самого пам’ятника Бандері…. Санітарна зона на кобзарську автентику і культуру посеред суцільного мороку антихудожнього примітиву, торгівлі, пиятики і розпусти… натомість, ХАРІ-КРІШНА почуває себе цілком вільно, незважаючи на жодні санітарні заборони… азербайджанці дістали… Рекляма Ё-МАЁ – висить, як і висіла. на найпомітнішому місці, при самому в’їзді у місто, власне, у ту саму «зону» –  зону відчудження від усього українського… кажуть, тому, що власник бренду великий оліґарх… запобігливість перед кацапсько-азербайджанським відпочивальником переходить усілякі межі терпимости і пристойности… хочу на фронт – подалі від цього цивільного внутрішнього  фронту  конформізму, політичного й художнього невігластва… на справжній зовнішній фронт, бо якщо він не повернеться сюди і не наведе тут воєнного ладу – офірність і героїзм в окопах надаремні…

 

Замість висновків:

Перетворювати Трускавець із перлини карпатської природи й екології (а у минулому – й традиційного фолкльору) у брудний вульґарний відстійник совєтського ретро, анклав примітивної носталґії за потворними радянськими формами антихудожнього тлумачення нашої, хоч і драматичної   (а підчас і траґічної) але все ж таки музично й естетично прекрасної сучасної української дійсности нікому не має бути дозволено… Ні «всесильним» тимчасовим мерам, на санітарні заборони яких посилаються їх центуріони із написом на плечах «Охорона» (охорона від кого – чужого від свого?), ні постійним і «незамінимим фахівцям» – адміністраторам й організаторам рекреативно-відпочинкового побуту міста-курорту, ані навіть самим відпочивальникам, більшість яких, на жаль,  складає т. зв. «вата» безтурботно настроєної частини нашого суспільства, яка вирішила у такий ганебний спосіб перечекати війну у затишних апартаментах лікувальних здравниць, ресторанів та розважальних закладів. На процедури лічниць вони право, звичайно, мають згідно прейскурантів проплачених путівок. Але топтатись по національних святинях України, особливо, у такий критично-траґічний для неї час ніхто їм такого права надати не може. А «власть прєімущім» – і поготів! Така влада, зорієнтована на «совок» і носталґійно совкове мислення, має бути однозначно змінена на не проазербайджанську чи промосковську, а на свою справжню українську, що танцює не під чужинські халанагіли, циганочки, чардаші  чи частушки, а таки під бойківську коломийку, марамороський козак, які вже розучують дітки у місцевій школі мистецтв,  та ментально-український автентичний козачок й звитяжний, суголосний настроєви сучасного поточного моменту бойовий козацький таки ГОПАК! Прости, Господи, заблудлим матерям українським затемнення їх нетверезої свідомости і благослови їх значно свідоміших дітей на прозріння  і мужність у боротьбі із віковічним нашим ворогом – МОСКОВСЬКИМ ОКУПАНТОМ!

Коли московська аґентура своїм рус(в)инським  рилом проникла аж у Закарпаття – наш батальйон змушений був тимчасово відступити у глибокі гори… У трускавецькій ситуації надія теж лишень одна – на Цюхів Верх, що єдиний своїми ладканками і весняним леготом тилинки спроможний навернути заблудлих овечок своєї збентеженої і цілком спантеличеної війною отари до затишного бодею рідної мови, пісень, музики і танців.

Михайло Хай – завідувач відділу етномузикології ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України, доктор мистецтвознавства, професор

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Connect with Facebook