Славень П. Чубинського-М. Вербицького і Революція Гідности. У контексті етнофонічних рефлексій Евромайдану.

Михайло Хай (Київ)

Методологія і актуальність проблеми

Драматизм і навіть трагізм подій, що відбуваються сьогодні у нашому здеморалізованому, десакралізованому і вкрай  заґльобалізованому світі, поставив усіх нас перед фактом неминучого переосмислення   життєвих і суспільних вартостей, до усвідомлення первинности і визначальности духових й інтелектуальних цінностей і чеснот над тлінними й матеріяльними.

Серед усіх складових, що наповнюють  і визначають сутність й саму природу, семантику й ментальність Нації ми називаємо, передусім, її фолкльорно-етнографічні символи – специфіку й естетику народнього побуту, мови, культури, звичаєвих, моральних, психологічних, художньо-естетичних норм поведінки тощо. На другому місці в житті націй, що претендують на власну державність, перебувають державні атрибути і символи – прапор, герб, гимн (славень) та інші ознаки державної влади, які за своєю структурою, семантикою й емоційним наповненням мають відповідати першій сутности національного буття – фолкльорно-етнографічним  її ознакам.

  Як показала практика більш, ніж столітньої боротьби нашого народу за Незалежність, в горнилі безпрецедентних визвольних змагань українців за свою волю  в минулому столітті такими символами стали синьожовтий прапор, княжий тризуб Володимира Великого та славень/гимн  «Ще не вмерла Україна» П. Чубинського-М. Вербицького.  Вони вибороли собі це право в боях за УНР, у боротьбі УПА проти обох фашистських режимів Дугої світової й продовжують надихати наших героїв на фронті сучасної війни з підступним ворогом на Донбасі.  Треба сказати, що всі спроби ревізії та творчої конкуренції з боку навіть дуже професійних поетів і композиторів були приречені на фіяско – СЛАВЕНЬ «Ще не вмерла Україна» живе, функціонує і, як уже тепер стало остаточно зрозуміло, буде жити й функціонувати доти, поки існуватиме сама Україна.

Однак, метаморфози й «редагування» (головно, політично зумовлені), які довелося перетерпіти нашому славному Славневи в процесі становлення в умовах  20-тирічної  посткольоніяльної державности, викликають окремі моральні, специфічні, фахові й політичні перестороги  і потребують, на нашу думку, не так самого редагування, як, радше навпаки – захисту від примітивних макаронічних і  графоманських «редакцій». Це стосується, передусім, вербального тексту, оскільки редакція музичного тексту М. Вербицького виявилася дійсно фаховою і вади найпершої її версії виправила бездоганно. У цьому контексті багатолюдна багаторазова практика виконання головного музичного  символу країни на Майдані і на фронті, на численних, пов’язаних із ними акціях і ситуаціях в тилу справила таку функцію «масового редактора», на яку жаден професійний редактор не спроможний… та й, зрештою,  тепер навряд чи вже відважиться.

Тепер, як ніколи, стало зрозуміло, що ніякого іншого тексту і мелодії – гимн  держави уже не потребує. Поети і композитори, яким руки свербіли увійти до історії з «чорного ходу», здається вже заспокоїлись і Славень може вільно зітхнути – його вже більше не потурбують  «популярні» автори.  Не вмиратиме у першому рядку не «слава і воля», а сама Україна, як вважав САМ  П. Чубинський. «Брешеш враже – сказав із цього приводу Тарас Шевченко – слава не поляже!». «Ще не вмерла і не вмре!» – додав до цього Іван Франко. Виходить, якщо ми від цих слів відмовляємось – то залишаємо Україну умирати наодинці і без слави, і без волі.. Чи не це мали на увазі підступні редактори-соціялісти?

Доля тепер усміхатиметься не ЯКИМСЬ НЕЗРОЗУМІЛИМ «молодим» братам, а таки нам, українцям. Цікаво було б запитати у горе-редакторів, чому тільки «браття молодії» мають дочікуватись цієї вікопомної посмішки долі? А старшому поколінню, що просто зараз лягати у домовину, навіть не сподіваючись вже на її ласкавий усміх?

А в «бій кривавий» ми уже теж щойно пішли саме «Від Сяну до Дону», рясно окропивши священною  кров’ю своїх героїв ледь не половину Донбасу. І не спитали на це дозволу, запрограмованого нікчемними коректорами у варіянті гимну і перередагованому на догоду коляборантам одіозного минулого двадцятиріччя.

ЕВРОМайдан став для нас не лише  Революцією Гідности – він здійснив, окрім Революції політичної, іще кілька здвигів у нашій свідомості – моральний, психологічний, етнографічний, субетнічний, художньо-естетичний і, навіть, музично-фолкльористичний. Злагодженість і дисциплінованість, згуртованість і витривалість спостерігалася не лише у в організаційних та бійцівських рисах майданівців, а й у релігійних відправах, роботі сцени, масових художніх дійствах, в яких потреба і необхідність співу Славня України виникали спонтанно – то тут, то там – залежно від коньюнктури ситуації, що нерідко спалахувала миттєво й зовсім непроґнозовано.

Підрахунків частотности співу Славня ніхто не провадив, але чисто асоціятивно можна цілком певно стверджувати, що кількість виконань  великими масивами людей і меншими ситуативними групами, здійснена упродовж періоду 2013 – 2015 рр устократ перевершує усі випадки масового співу найголовнішої пісні нашої країни в період підпілля і навіть понаддвадцятирічної  бутафорної Незалежности.

Але найважливішою прероґативою Евромайдану стала не так кількісна, як якісна, художньо-музична, масово-виконавська, власне, етнофонічна (народньо-виконавська)  компонента, що створювала щоразу абсолютно неповторну атмосферу днів і ночей, проведених тоді у серці Києва найкращими синами й доньками України.

Майдан 2013 – 2014 рр відкинув у Лету ганебну практику співу Славня Нації професійним солістом та одним-двома футболістами збірної (решта, виховані за принципом – «сіла єсть – ума нє нада»,  при цьому перелякано лупають очима або й ідіотично посміхаються, а стадіон – дружньо… мовчить).

Вперше в історії України національний славень не лише назвали його дійсно українським автентичним славним означенням, а й заспівали, як належить, УСІМ МАЙДАНОМ. Вперше тут спробували заспівати принаймні другу стрічку не у бездарно політично відредаґованій соціялістом  О. Морозом редакції, а з первозданним автентичним текстом П. Чубинського.

Вперше зроблено спробу пошуку тональности у природну теситуру т. зв. «примарного тону» великої маси людей (щонайменше – на терцію або й кварту нижче від академічно-хорової версії), що дає можливість звучанню зі сцени злитися у монолітну могуть усіх співаючих, а не розрізнено гундосити казна-що.

Також вперше народжена тут масовим співом двоголосна версія, що органічно випливає із автентичного тексту музики М. Вербицького, хоч і не є  обов’язковою, але дуже бажаною, аби унеможливити усі «пікардійські» та ритмічно-«обдєлочниє» мудрування бажаючих продемонструвати свою «професійну» або й відверто графоманську «майстерність». Нагадаємо, що згідно із Законом про Гимн України це не лише забороняється, але й карається…

Майдан довів, що тільки у такому варіянті славень має шансу зазвучати як Літурґія у карпатських дерев’яних храмах, де антифони співає не один дяк або півча, а ЦІЛА ЦЕРКВА, стіни якої тремтять від резонування акустичної «форманти» храму.  

Тільки такий спів спроможний дорівняти майданно-революційній естетиці, застосованій іще Г. Берліозом в інструментальній практиці вулиць і площ Парижа в часи французьких революцій. У цьому сенсі інструментальний супровід барикади Грушевського, не попсований жодними академічними профанаціями, звучить органічно не лише у ритмічній формулі із двох чвертей й гопакового її закінчення з двох вісімок та чверті (Геть, геть, зека геть!), а й у етноорганофонічній – тембр і гучність вдало підібраних підручних засобів перевершували ефект потроєного складу оркестру Берліоза.  Гучність його прорізала акустичний простір  усього перехрестя на Грушевського,  долинаючи раз-пораз аж до самої сцени Майдану.

Методичні рекомендації

Із викладених методологічних настанов логічно випливають такі методично-практичні висліди й рекомендації:

І. Вербальний  текст Славня України

1.1. Редакція літературного тексту П. Чубинського потребує очищення від графоманських втручань колябораціоністськи настроєної редакційної групи під керівництвом тодішнього голови ВР, соціяліста О. Мороза. Фактично йдеться про повернення до історично й політично виправданого автентичного тексту П. Чубинського, .який жодних змістових чи стилістичних корект не потребує.

1.2. Кількість затверджених строф/куплетів має бути не меншою ніж дві. Актуальність і патос другої строфи настільки виразно вималювалися на Майдані, що, якщо нова влада , не погодиться включити її до основної редакції Славня України, то  її чекає рішення самих майданників. Адже ж відомо, що якщо із наріжними проблемами Нації не рахується влада – народ переймає її фунції на себе. І «бій кривавий від Сяну до Дону» тоді може знову перенестися на печерські пагорби у Київі.

ІІ. Музичний текст Славня України

Суттєвих редакцій нотний текст М. Вербицького не вимагає. Але у межах цих рекомендацій маємо  внести відчутні коректи не до нотного тексту, а до самої манери виконання Славня України в умовах великих масових скупчень людей.

    1. . Вибір тональности.

Це чи не найважливіший момент початку виконання кожної спонтанної версії масового співу, що закладає передумови і основу теситурних умов вокальної фонації. Саме від вибору тональности зручної для відтворення примарного тону звукоутворення так би мовити «середнього співака», й залежить комфорт і природність самої фонації, а, відтак, і успішної  вокалізації поспіль.

    1. . Редакція музичного тексту М. Вербицького у стосунку до можливостей конкретної авдиторії виконавців.

Тут маємо на увазі марні намагання деяких організаторів і дириґентів добиватися виконання усіх фактурних особливостей і деталей партитури М. Вербицького. Вона можлива лише виключно за умови наявности повного складу хору і оркестру академічного вишколу. У спонтанному масові співі діють абсолютно інші, діяметрально протилежні закони творення фактури і гармонічного обрамлення мелодії: схильність до одноголосного співу з елементами епізодичного двоголосся, що нерідко формується у виразний двоголосний спів.

    1. Зачин та фінал масового співу. Зачин має спонукати спосіб звукоутворення, наближений не до академічної, а до народньо-масової манери співу, оскільки основна маса багатолюдного гурту не має академічного вокального вишколу і в неприродніх для себе теситурних та темброво-кольористичних умовах просто залишається  «поза конкуренцією». Фінал теж має тонально (теситурно) і кольоритно (передусім, динамічно) відповідати можливостям масового співу і, передусім – вдало зафіксована зачином тональність кожного ситуативно визначеного випадку виконання Славня. А це означає, що тональність при масовому співі має бути щонайменше на терцію-кварту нижчою від ориґінальної, зазначеної в усіх «академічних» редакціях.

ІІІ. Виконавська інтерпретація Славня України.

 

  • Вибір манери вокального звукоутворення.

 

Колізія, що завжди виникає у масових варіянтах співу Славня України при  одночасному поєднанні академічної та щиронародньої манер співу (не плутати із епізодичним біпляновим поєднанням їх у практиці  псевдонародних шароварних хорів)  неминуче призводить до виникнення  у процесі фонації синдрому т. зв. «вокального суржика».  Беручи до уваги те, що в умовах спонтанного побутового співу  повністю уникнути т. зв. «гудіння» та вокальної неузгоджености   неможливо, необхідно все-таки вжити заходів для провокативного впровадження елементів народньої манери звукоутворення у кожен конкретний процес/акт масової фонації доступними засобами імперативного впливу (зачин заспівувача, підтримка цілих народньо-сформованих вокальних груп-«гальтерів» (від нім. halten – тримати) і пропорційне їх розміщення у різних зонах основного масиву співаючих виконавців Славня тощо). Використання для цієї мети звукопідсилюючої апаратури слід максимально уникати, оскільки це неґативно відбувається на збалансованості загального звучання.

 

  • Вибір інструментального складу музичного супроводу або спів а-capella.

 

Найоптимальнішим і найбільш ефективним  варіянтом одночасного співу велелюдними угрупуваннями людей є спів  а-capella. Застосування гіпертрофованих складів «живого» інструментального супроводу завжди тягне за собою значні ускладнення й відхилення від нормативного етнофонічного режиму фонації. Такий «берліозівський» варіянт супроводу дає бажаний результат лише при інтенсивному вишколі високопрофесійного хорового й оркестрового складів музикантів, а в умовах стихійного масового співу приречений на сірість і неефективність звучання. Іще гірший з огляду на стрій і динамічну злагодженість результат отримуємо при примітивному інструментальному супроводі електроакустичних гітар і найгірший – у випадку супроводу язичкових – баянів/акордеонів. Тому альтернативи натхненному а-капельному виконанню великої маси об’єднаних однією високою ідеєю – фактично не існує.

 

  • Акустичні коректи (приміщення, пленер, акустика міста, стадіони тощо).

 

Відмінності в динамічних, темброво-кольористичних, ритмічних, темпово-агогічних та ін. характеристиках кожного конкретного результату масового співу/фонації безпосередньо детермінуються акустичними умовами, в яких відбувається дійство.  Клясифікація місць фонації за принципом поступової віддалености акустичних можливостей середовища від найсприятливіших до найнесприятливіших дає можливість враховувати цей чинник як дуже важливу передумову і необхідність для досягнення бажаного результату. З цього погляду найоптимальнішим  для  адекватного сприйняття констастаційного та емоційного впливу співу Славня учасниками дійства на їх внутрішній стан та процес перебігу дійства в цілому є середовище закритих приміщень із підвищеним рівнем акустичних спроможностей (храми, концертні залі, холли, тераси тощо). Однак, саме вони й не потребують жодних фонічних чи технічно-акустичних корект. Тут, навпаки, можуть виникати певні проблеми із реверберацією/ «відлунням» звукових потоків, що утворюються внаслідок їх відбиття й перемішування у акустичних нішах архітектурних споруд.

Проблеми із динамікою, ритмікою, агогікою й тембровими характеристиками фонації починаються саме із виходом її на пленер, де природа цих особливостей й характеристик ніби розчиняється у просторі відкритого континууму. Відповідно, рівень стихійности і яскравости народнього способу вокального звукоутворення тут зростає, а необхідність і доцільність їх впровадження посилюються залежно від конфіґурації та акустичної звукопровідности пленерного простору.  Коректи тут можуть враховувати лише згадані специфічні особливості ляндшафту (гори, улоговини, ліс, узбережжя водойм тощо).

Виконання на відкритому повітрі, але в умовах архітектурно-ляндшафтного середовища великих площ і майданів з акустичними особливостями сучасного міста, як правило, практикується вже лише виключно із застосуванням електронно-підсилювальної апаратури, що вкрай неґативно відбивається на естетичній, морально-етичній та змістовій характеристиках сприйняття відтворюваного тексту. Водночас, компенсація звукового балансу звучання не технічним, а кількісним наповненням маси співаючих не лише усуває згадані технічні та морально-психологічні вади масового співу, а й вносить у середовище його репродуцентів настрій і атмосферу нечуваного й небувалого ентузіязму та патріотичної піднесености. В цьому стосунку, улоговина Хрещатого яру ніби самою природою створена для масових зібрань і співів людей. Приклад: акапельний спів Славня України багатотисячним Евромайданом у новорічну ніч 2014 р. із додатковим ілюмінаційним ефектом персональних сотових телефонів, смартфонів і пляншетів. Відсутність тут електроакустичного супроводу не зменшує, а, навпаки, посилює  відчуття причетности до дійства кожного із присутніх – виконавців головної пісні Нації, перетворює його із механічного хаотично-беззмістовного заформалізованого дійства у справжнє священнодійство, що межує із відчуттям патріотичної екстази.

І, нарешті, наймасовіший спів Славня, що останнім часом стає традиційним на великих спортивних аренах і стадіонах країни, через надто велику розсіяність звучання в акустичних умовах стадіонних чаш, є  майже неможливим без технічного підсилення. Однак, тут слід підкреслити, що етнофонічна природність народнього вокального звуковідтворення «пробиває» не лише природню акустику самої чаші, а й ті його штучні нашараування, що лунають із чисельних надпотужних динаміків стадіону і, змішуючись із нею творять єдино сконсолідоване фантастично різнобарвне й динамічно могутнє звучання, що за своїми фонічними характеристиками ніби повертається до своєї первісної природи. Воно нагадує відлуння гір, лісів і зворів при сиґналах карпатських трембітанників та вокальних «гойкань»/«гойєкань» з гори на гору, символізуючи  у такий спосіб єднання  людини з природою, її простором і часом.

 

  • Темп і агогіка виконання.

 

Природна здатність великомасштабних етнофонічних дійств вже самим фактом велелюдности гурту виконавців мимоволі спонукає до консервативного і практично позбавленого темпово-агогічної гнучкости й довільности виконання. Тому проблема єдиного темпу тут набирає особливої ваги, оскільки темпові розходження між окремими групами і масивами співаючих одночасно несуть у собі велику загрозу  какофонічного ефекту або й цілковитого призупинення незгуртованої масової фонації. Втім, єдиним консолідуючим чинником тут виступає бездоганне знання масою виконавців артикульованого нею матеріялу, а також чинник єдиного пориву й «відчуття ліктя» між співаючими.

Агогічні відхилення під час багатолюдного масового співу практично майже неможливі. Але місце агогіки, так би мовити, безпосереднього мікрорівня  тут займають коливання і відхилення від нормативних зон загального темпоритму, які можна кваліфікувати, як феномен  своєрідного «відлуння», що виникає у надвисокому просторі фіксації т. зв. загальної макроакустичної форманти співацької тканини, що звучить. Як правило, такі відчуття майже не фіксуються слуховими аналізаторами самих пересічних учасників дійства й доступні тільки особливо тренованому дириґентському вуху, тому їх практична здатність відчутно вплинути на загальний темпоритм зведена до мінімуму.

3.5. Необхідність чи неприпустимість дириґентського втручання.

Виходячи із усіх висловлених загально-виконавських та етнофонічних (народньо-виконавських) проблем цілком слушно виникає питання необхідности дириґентського  управління такою величезною масою одночасно співаючих людей. Зважаючи на надзвичайну технологічно-специфічну складність цієї проблеми й виходячи із відомої практики  прецендентів т. зв. «співочих полів» у країнах Прибалтики,  мусимо відзначити, що існуюча там технологія дириґування окрім головного, ще й кількома додатковими дириґентами у найбільш віддалених зонах «хорового поля» певний ефект дає лише у організованих формах хорового співу, що мають досвід професійного т. зв. «академічного» вишколу. У спонтанних етнофонічних утвореннях він малоефективний. Однак, практика організаторів сцени Майдану (В. Гладунця, С. Романенка та ін.) показала, що елементарне ритмічне помахування шапкою  у руці замість батути може давати певний ефект у дотриманні єдиного темпоритму під час одночасної велелюдної містерії співу.

Але зведення цих стихійних форм спрямування темпоритму і агогіки загального співу цілих майданних масивів  в єдине темпове русло до дириґентського імперативу є практично неможливим, неприпустимим і навіть таким, що носить елементи карикатурности і комічности.

ІV. Громадська та кримінальна відповідальність за глумління та неналежне ставлення до виконання Славня України

 

  • Громадські  зауваження до виконання національного Славня.

 

Основні громадські (й громадянські) зауваги висловлені у п.п. 1.1., 1.2., 3.2, 3.3 та ін. потребують також і загальної вимоги від організаторів великих  акцій зі співом Славня врахування  найголовнішого пункту цих рекомендацій про залучення до основної маси учасників маси людей, що співає, названих провокативних елементів  заспівувачів та груп-«гальтерів» з метою оптимізації  народньої манери звукоутворення і надання тим самим виконанню загально-демократичного і емоційно натхненного звучання.

 

  • Кримінальні стягнення за глумління над Славнем України та неналежну поведінку під час його виконання.

 

За відверте глумління над офіційним вербальним та музичним текстом Національного Славня України Конституцією України передбачена кримінальність відповідальність. Під таку дію підпадають, зосібна, і згадані навмисні політично зумовлені викривлення у тексті гимну, і спотворені, карикатурно гіпертрофовані елементи співу та манери виконання і, особливо, блазенська та блюзнірська поведінка окремих учасників чи цілих груп, що беруть участь у акціях з виконанням Славня України, які суд може кваліфікувати на рівні із потоптанням, спаленням чи розірванням Національного Прапора України. За найяскравіші приклади такої кримінальної поведінки безумовно слід вважати ганебну багаторічну поведінку із введенням слів і музики гимну «Ще не вмерла Україна» до репертуару шоу одного із найодіозніших блазнів-знущальників над національними чеснотами України – А. Данилка («Вєрка Сердючка») та брутальної поведінки і, особливо, збоченого одягу шоумена і авантуриста, т. зв. «співаючого ректора» та його напівроздягненої групи супроводу  М. Поплавського.

А за неналежне ставлення до Славня України при його публічному виконанні  необхідно обов’язково запровадити кримінальні стягнення із адміністративних осіб, режисерів та організаторів, які допустили факти глузування, відвертого глумління та хамської поведінки при акті урочистого виконання одного із найголовніших державних символів – Національного Славня нашої держави «Ще не вмерла Україна».

Вибух національної та культурно-ціннісної свідомости сучасної когорти молодих українців, що відбувся на Евромайдані, сколихнув і збудив із летаргічної сплячки навіть ту її частину, яка, здавалось, вже ніколи не змінить ідеалів примітивної попси і квазі-рокового несмаччя на естетику вікопомної традиції предків. Зокрема, втіленням справді народнього духу, віри і найвищим мірилом традиційної естетики став відеокліп «Нова радість стала», здійснений гуртом «Полікарп» напередодні окровавленого Іродом Різдва. Навіть єдиний «по-академічному» відтворений заспів Лесі Тельнюк у трохи завеликому, але проте «по-народньому» злагодженому гурті юних колядників тут прозвучав, як воістину голос Ангела з неба… Аналогія із 46-роком виявилася досить правдивою й трагічно достовірною. Але, водночас, і дуже своєчасною, бо як показали криваві барикадні події Майдану та безпрецедентні подвиги кіборґів-захисників Донбасу, герої нам ще знадобляться…

Вдалими були й проєкти з майстер-клясів традиційних танців. Але чи не найавтентичніше виглядав десант гуцульських трембітанників-автентиків із Верховини. Їх «трембітна атака» з позицій барикади Грушевського викликала неабияке занепокоєння у лавах «беркутят».

А творче переосмислення естетичної основи маловідомої до того лемківської пісні «Пливе кача по тисині» не лише поставило її в один ряд із відомими народніми «реквіємами» («Козака несуть», «Ой у полі могила», «Чорна рілля ізорана» та ін.), а й довело, що за умови ґеніяльного інтерпретування та максимального відчуття трагедійности ситуації, синестезійне злиття діяметрально протилежних стилів і естетик – можливе (приклади – «Запорізький марш» Є. Адамцевича, «Наливаймо браття» В. Лісовола, деякі авторські інтерпретації «Хореї козацької і т. ін.).  

Найвідмітнішими фолкльорно-естетичними цінностями, що немов трава крізь асфальт пробилися на Майдані,  були, умовно кажучи, три етномузичні дійства/явища: пісня-реквієм «Пливе кача» (у всіх інтерпретаціях), яку тепер нерідко називають «Славнем Небесної сотні», десант-наступ автентичних гуцульських трембітанників на барикаду Грушевського («трембіти на барикадах»), масовий «фолкльорний оркестр» із підсобних засобів за ритмоформулою «Геть, геть, зека геть!» (гасло Ютубу: Barykada, Ul. Hruszewskiego… 25.01.2014) що прорізав увесь акустичний простір від барикади Грушевського аж до сцени Майдану (який умовно можна назвати «Ритмічним гимном барикади Грушевського) і масовий спів «Славня України» в численних варіянтах, що поклав початок традиції його співу усім Майданом (гасло Ютубу: National anthem of Ukraine//Гімн України на Майдані).

Інші ж спроби «народної творчости» від відомих репових та приспівкових висміювань «ґаранта» та його банди й до майстерних парафразів численних академічних музик – видалися, хоч і необхідними, але менш переконливими…(«Горіла шина, палала», частушки «Про Януковича» та багато іншого).

Розуміючи всю складність поставлених тут завдань, усвідомлюючи діялектичну неоднозначність і революційність ситуації, що склалася, наголошуємо на історичній неминучості такого кроку, який рано чи пізно прийдеться здійснювати як не нам, то нашим нащадкам. Адже «революційні» уряди змінюються, а її Величність Історія незворушно прямує у єдино визначеному лише Творцем напрямку. І від того який стратегічно вивірений механізм досягнення головної мети свого розвою обере той, чи той народ (і, ширше, держава), залежить не лише прикінцевий вислід цього руху, а й, здається, сама можливість збереження його етнодержавної Ідентичности й існування як цивілізованої Нації, поспіль.Серед  цих, загалом, цілком  слушних морально-етичних застережень  та наукових рекомендацій чи не найбільш затребуваним і дефіцитним видалося те, що зневага до своєї історії та культури у вигляді групи «кобзарів» (чит. «бандурних шароварників». – М. Х.) з примітивними шляґерами «у власній обробці» (була пісня як пісня, а вони взяли її й обгадили та то так, що сама Руслана й «бєз водкі вдризґ» «у пляс пошла»), не лише дискредитують усі моральні  й художні цінності усного статуту сліпих мандрівних співців-індивідуалів – автентичних бандуристів, кобзарів та лірників нашої багатостраждальної Вітчизни, а й сіють в молодих і чистих душах бацили примітивізму «аматорства» й совєтсько-самодіяльного «бандуристсько-колгоспного» мислення.

Самодіяльність та ініціятива – це дуже добре, але при цьому не варто забувати, що перетворений у балаган і несмак принцип «свободи», відхід від її справжніх цінностей і норм, перетворює найсвятішу ідею Евромайдану у свою протилежність. І це дуже кидалося у вічі не лише у бездарних піддириґовуваннях і підтанцівках дипльомованих «дириґентів», «співаків» та тут же ж просто на майдані спечених поетів та композиторів-графоманів, а й у так само некваліфікованих репліках, сентенціях та діях деяких тележурналістів, що вносило у надзвичайно високий емоційно й морально наснажений тонус внутрішньої аури Евромайдану щоразу нову «ложку дьогтю». Іти з такими «цінностями» в і так уже етнографічно розмиту, етично  й естетично розбещену Европу – означає, передусім, поглиблювати моральну кризу в самому Евросоюзі, плюючи,  водночас,  у ліфтах й під’їздах власних молодих і ще не сформованих душ.

Неоєброєним оком же ж видно, що свята ідея відходу від «тайожних» цінностей дощенту здичавілої московщини в подібних постсовєтських упакуваннях одразу ж перетворюється у квазікультурне сміття, яке до того ж не завжди влучно потрапляє «до урни» власного дому/Майдану… Окрім того, Европі зі своїми цінностями і намаганнями пригорнутися до наших треба було думати тоді, як прилучали румунів і болгар, а не тоді вже як аж смертельно поранений тайожний ведмідь оскалив зуби аж на неї саму і побоювання поляків мати кордон між собою та дикою Азією не у змосковщеному Конотопі, а в українському таки княжому місті Перемишли, набрали надто реальних обрисів. І

А нам, звичайно, є що показати сучасній всуціль десакралізованій й обезкультурненій Европі. Але це зовсім не замішані на тотальному безкультур’ї постсовєтської «антіхудожєствєнно-самодєятєльной» «естетики» та «фолкльорно-етнографічних» «стандартах» Олега Скрипки, Влада Троїцького, раптом прозрілої від етнографічного профанства Руслани й геть останнім часом о«попсованої» колись талановитої поетки і «барда» із акустичною гітарою – Марічки Бурмаки, а на достеменних, хоч і вже також науково-реставрованих й реконструйованих принципах і засадах. На жаль, навіть гурти, які бездоганно володіють цією методикою й авторитетний склад яких аж якось незручно тут називати, у ейфорії Евромайдану нерідко теж грішили збоченнями «обдєлок», квазікомпозиторства й дешевого аматорства. А це уже не профанство, а щось страшніше – профанаторство, бо профан це примітивна людина, яка не завжди знає, що чинить, а профанатор – добрий професіонал, який заради коньюнктури (меркантильної чи як у даному разі – політичної)  ладен наступити на горло власній пісні, поступитись власними фаховими переконаннями і чеснотами. Чи здатна свята ідея Майдану облагородити такі низькі інстинкти й чи варт її паскудити халтурою, фальшивими гаслами і графоманством? Адже добрі люди усього світу сприймають високу духовність і культуру однаково, беззастережно, поза хамством і безкультур’ям своїх нікчемних повелителів. На жаль, примітивізм і графоманію  – теж…

Тут, заради справедливости, слід згадати, що бездоганно відібрана й відрежисована Т. Грималюком сцена Помаранчевого майдану виглядала у цьому сенсі на кілька щаблів вищою. Думається, якби її фолкльорно-етнографічні та художньо-сценічні стандарти не були спаплюжені закостенілими шарварково-шароварними «традиціями» кумівського ющенківського Мінкульту – сьогодні ми вже б мали можливість показати Европі не антиестетичну азійсько-постсовєтську дикість і аматорський несмак найнижчого штибу, а чисту автентичну традиційну й так само справжню академічно-сценічну культуру України, від якої  сама европейська спільнота вже давно відійшла, а її сателіт і керманич – Америка ніколи й не доходила.

Виводячи рідну культуру на світові обшири (адже «концерти» з Евромайдану транслювалися у найвіддаленіших куточках ойкумени!) ми мали б пам’ятати, що специфіка української ментальности саме у цьому й полягає – що більше нашу мову і культуру нищили польські, турецькі, московські та інші чужинські вандали, то пишніше вони розцвітали і як казковий Фенікс щоразу відновлювалися із попелу фізичних пацифікацій та культурної валуївщини. Побачити й на собі відчути висліди цієї «культурної (р)еволюції», винищеної іще якобінцями, традиційній та закосмополітизованій й академічно заформалізованій культурі Европи, на наш погляд, було б дуже корисно. Більше – це, по суті єдиний науково-культурний баґаж, з яким нам аж ніяк не соромно показатися не лише Европі, а й цілому світови. І навіть багато у дечому навчити їх «їздити за правилами» наукових реконструкцій животворних засад і принципів традиційної культури, методика яких в Україні розвинута чи не найкраще в світі.

І тоді їм, европейцям,  можливо зрозумілішою б стала щира й безстрашна поведінка дітей, що вийшли цілком безборонними на найсвятіший Майдан своєї Вітчизни супроти найдикішого, найбезкультурнішого і найжорстокішого Хама і Герострата усіх часів і народів. Хай цей сокровенний вияв ментальности свого багатостраждального народу був ними напівусвідомленим, але саме  в ньому, навіки закодованому у підсвідомості кожного з нас, криється Незнищенність і Вічність нашої Нації! «Пасіонарним» жорстоким імперським націям-монстрам та їх не менш брутальним сателітам Всесвітній Щезник вклав у руки Зброю і Жорстокість, а нам Господь дав Пісню і Благородство, медитативну дію церковних дзвонів, які у тактиці завжди програвали у нерівній боротьбі із силами Зла, зате в стратегії виносили щоразу новіші й животворніші перли народнього духу і культури.

Майдан розділив людей ще й на тих, хто «історію пише чужими руками» і тих, хто не сходить із нього ні вдень, ні вночі, а також «відомих музикантів», які просто з-під спідниць промосковських фавориток й реклями бізнесу бандюків – одразу в критики отих самих істориків. Історія завжди пишеться власними руками кожного з нас – як кому Господь дав. Річ лише в тім, щоб писати її не графоманією і лукавством, а серцем, знайшовши своє місце у Майданах наших душ, яке б відповідало Твоїй власній і резонувало при цьому із головним детонатором духу барикади  Грушевського.

Моральне падіння ж примітивних музик-коляборантів найяскравіше виявилося у  звироднілій поведінці «ректора, що блеє» (для тих, хто не відрізняє співу від блеяння барана – «співаючого ректора»), котрий прямо від найдовіренішої особи президента Ющенка – через брутальний підкуп виборців опустився іще нижче від свого сценічного плінтуса – до погроз своїм студентам виключенням за вихід на Майдан!  Зрештою, окрім трьох відомих київських вишів, від подібної позиції мало-хто із інших ректорів утримався. Страх фізичний і страх моральний (бо бояться всі – навіть ті героїчні хлопці, яких ніхто не відважився зарахувати до примітивних терористів) це та іржа, на яку розраховує ворог.  Побороти його здатен далеко не кожен…   

Наш Евромайдан – то не просто відчайдушний безпомічний протест наївних романтиків проти знавіснілого кримінального режиму на чолі із примітивним викрадачем шапок, що зумів вирости до рівня Пахана, здатного за півроку зробити своїх недолугих синків найбагатшими в числі українських олігархів. Насправді  –  це цивілізаційне протистояння істинної історичної Руси зі здичавілим татаро-монголо-угрофінським етнічним елементом, змішаним із ренеґатським охвістям жалюгідної найнікчемнішої засимільованої частки гордих колись українців-русичів. Подібно до того, як одіозна битва на Куликівському полі не була герцем доблесних русичів із татаро-монгольською навалою, а всього лише тих татаро-монголів, які хотіли в один момент стати «руськими» із тими своїми одноплемінниками, що ними бути категорично не хотіли, так і наш Евромайдан у найцивілізованіший спосіб демонструє світови істинно українсько-руську, а не безсоромно вкрадену і білим залізом витравлювану віками геть здичавілими від своєї іманентної жорстокости московськими азіятами, нашу ідентичність. Якби його єдиним здобутком було лише повалення сатанинського боввана, що анахронічно височів над Кобзаревим бульваром, то і це вартувало б тих втрат, яких майданівці зазнали від собачників  до решти зманкуртілого режиму. Однак, навіть у разі повної перемоги слід добре пам’ятати пересторогу Велета нашого духу   і незабутнього пророка Нації – Юрія Іллєнка помаранчевому майданови – перемогу буває значно легше здобути, ніж потім її втримати…

Так близько до найвищих Цінностей загальнолюдського Духу і навіть своєї власної державности Україна іще ніколи не стояла. Немає жодного сумніву, що згадана, самим Богом і Природою запрограмована здатність її на відновлення поруйнованих часом і ворогами цінностей, й надалі буде служити Омофором нашої національної Ідентичности і національного Буття. Але для полегшення й пришвидшення цього процесу, перетворення етнічних моральних вартостей у державні маємо розумно користати з нашого безцінного культурного потенціялу, ретельно й обережно відчищаючи його життєдайні перлини від густого й уже досить затверділого намулу постімперського минулого.

Погоджуючись частково із Ю. Шерехом-Шевельовим у тім, що «нам не треба іти ні до ніяких Росій, ні до Европ – нам треба залишатися самими собою», але не бачачи реального виходу із заведеної політиками усіх мастей у ціннісну безвихідь ситуації, маю тут сміливість порадити усім нам крім політиканства навернутися до автентичних духовних та естетичних вартостей, знехтувавши навіть ефемерними «цінностями» надто европеїзованого та всуціль заґльобалізованого світу. Мавпуючи ж Азію чи Европу, чи тим більше іще дальшу від наших чеснот Америку, природа котрих з часів Антанти не особливо змінилася, ми рано чи пізно опинимось в їх занадто міцних обіймах, повністю втративши свою власну справжність.

Чистота і автентизм усього, що відбувається сьогодні на «майданах наших душ» – не менш важливі. Якщо моя і кожного з нас Україна прислухається й візьме на озброєння свою справжню, а не механічно прищеплювану віковічною кольонізацією ментальність – бути їй не лише нарівні зі світовими стандартами, а й щиро ділитися з усім людством своїми непересічними й ориґінальними.  А для цього нам треба щоденно, як із молитвою, звіряти свої помисли і бажання не із спотвореними ворожими, а із власними справжніми емблемними чеснотами наших морально-духових, художньо-естетичних  і  патріотичних «стандартів», закладеними у нормативних постулятах  автентичних взірців народної творчости та у пісні-програмі боротьби нашої Нації за свою Волю і Незалежність – Національному Славні України П. Чубинського – М. Вербицького.

 

Михайло Хай –

Завідувач відділу етномузикології

ІМФЕ ім. М. Рильського

НАН України, доктор мистецтвознавства,

професор, лавреат премій ім. В. Гнатюка та Ф. Колесси

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Connect with Facebook