Українсько-польські етноінструментологічні спільності та антиномії. Культурологічний та системно-етнофонічний зріз

                                                                                                            Михайло Хай (Київ)

Анотація

Історичний, політичний та культурний розвиток сучасних націй переживає черговий сплеск свого еволюційно-трансформаційного формування. Орієнтація світового суспільства на ґльобалістичний та федеративний устрій  економіки і культури дедалі виразніше вказує не так на оптимальність і проґресивність, як, радше, на деструктивність і реґресивність цих процесів. Імперські наддержавні утворення один за одним розпадаються як «сірникові будиночки», а роля т. зв. «непасіонарних» етнічних утворень набирає дедалі інтенсивнішої тенденції до активізації своїх прагнень до незалежности і державности. Характерно виявилася ця тенденція на прикладах оксамитово-рожево-помаранчевих революцій  на постсовєтському просторі і чи не найхарактерніше – у Революції Гідности,  московській експансії Криму та українсько-московській війні на Донбасі.

Що інтенсивніше і траґічніше розгортаються події на Сході та Півдні України, то зрозуміліше стає, що це не так економічне чи політичне протистояння, як цивілізаційне і культурно-етнічне. Інакше кажучи – перш ніж повстане війна в окопах та бльокпостах – вона мусить зародитись в головах її носіїв на рівні мови, етнічної психології  та культури.  І вже вкотре тектонічно-психологічний «розлом» між азійським та азійським цивілізаційними субстратами відбувається на ґрунті українсько-московського політичного протистояння. Литва та Польща у цьому процесі займають найконструктивнішу і політично найлогічнішу позицію. Особливо вирозуміло поводиться у цій непростій ситуації уряд і суспільство Польщі, яку з Україною пов’язують не лише минулі державні зв’язки, а й слов’янські етнокультурні спільності. Втім, науково-культурологічні дослідження цих зв’язків і взаємин, на жаль, не можна вважати ні достатньо глибокими, ні глибоко аналітичними.

У цій статті автор пропонує один із зразків такого занурення у сутність, структуру й специфіку етноінструментологічних  спільностей і антиномій. На прикладі  порівняльних зіставлень політико-ментальних, музично-інструментальних етнофонічних парадигм весільно-ритуального мелосу обох етносів в умовах довготривалого співіснування та різних рівнів взаємопроникнення етноінструментознавчих та репертуарних ракурсів  досліджень лірницьких практик в обох країнах читачеви пропонується цікава й до того майже не розроблювана проблема українсько-польських інтонаційних, етнофонічних (народно-виконавських) взаємопроникнень та чисто побутових обставин етнокультурних взаємин цих етносів. Характерною, зокрема, є теза про двосторонність цього процесу, який потребує не лише вивчення «свого» етнічного елемента, але й погляду на нього зі зворотнього боку і – навпаки. Той факт, що цей процес уже розпочато у працях О. Кольберґа, С. Мєрчинського, К. Мошинського,  П. Дагліґа, Ф. Колесси, С. Грици, І. Мацієвського, самого автора та ін. – вселяє надію на успіх в майбутньому.

Дослідження і вивчення українсько-польських взаємин історично формувалися, на жаль, здебільшого у руслі лише виключно історико-політичних та, зрідка, мовних чи літературно-порівняльних студій.  Незважаючи на те, що такий примітивний й надміру заполітизований характер вказаних квазінаукових підходів нерідко різко суперечив як історичній, так і конкретній фактологічній правді,  ця ситуація значною мірою продовжує й до сьогодні отруювати суспільну свідомість обох народів, історична доля яких направду досить тісно пререхрещувалася упродовж цілого минулого тисячоліття. Однак, скільки не пробувати перетягувати ковдру один із одного «на себе» – від цього тепліше не стає нікому. Тому тепер, коли політики завели цей процес у абсолютну безвихідь, нарешті, настав час перевести «стрілки» наших міжетнічних взаємин із сумнівних і малопродуктивних політичних «рейок» у площину справді науково-об’єктивної структурно-типологічної та порівняльно-компаративної аналітики.

Однією із найхарактерніших та найконтрастніше матеріяльно й духовно означених ланок українсько-польських контактів є культура, а, особливо, культура традиційна, що завжди служила своєрідним «індикатором» рівня соціяльного й національного співжиття кожного із фіґурантів міжнаціонального спілкування. На відміну від форм і змісту міської культури, яка контрастніше акцентувала на характеристиках  структури і стилю при поділі на «свою» і «чужу», «панську» і «хлопську», – традиційна «сільська» художня практика володіє дивовижною здатністю концентрації спільного та відмінного не так у площині позірного, матеріяльного, профанно-хамовитого, як у руслі емоційного, духовного, естетично й етично урівноваженого. Це дозволяє параметри оціночних критеріїв збалансовувати так, щоби обидві катеґорії процесу дефініціювання явища, ритуалу чи обряду (спільність та антиномічність) працювали саме на визначеність характерности кожного із порівнюваних культурних субстратів, а не на розрізненість і акцентованість уваги на характеристиках однієї ментальної культури з метою її вивищення і визначення, як «панівної» та приниження особливостей чи властивостей іншої – «пригнобленої». Найхарактернішими виявами такого підходу в українській культурній історіографії є відомі імперіялістичні поділи історико-територіяльних та культурних масивів/субстратів на «великоруський» та «малоруський», «великопольський» та «малопольський» і т. п. Зайве й говорити про «наукову об’єктивність» подібних шовіністично-великодержавницьких поглядів і доктрин…

Про методологічну й наукову малоспроможність московських великодержавницьких теорій із т. зв. «українського питання», на якому за відомим висловом В. Винниченка, власне, й «завжди закінчується російська демократія», існує досить широка і відома література (І. Франко, М. Грушевський, М. Костомаров, П. Куліш, І Огієнко, В. Мороз, Є. Сверстюк  та ін.). Торкалися цього питання також і по-науковому зорієнтовані й не уражені шовіністичним синдромом вчені та історики  у самій Московії (Н. Рибаков, В. Єрофєєв та ін.). «Не дивно, що за таких політико-, культуро- й літературо-зацентралізованих підходів, очікувати науково обґрунтованого висвітлення ідентичности лемків-русинів в україністичних студіях Словаччини [5 – 6; 13] (а також і Польщі. – М. Х.) [14 – 16]. – більш, ніж складно. Саме з такого приводу, напевне, свого часу президент уряду Чехії в екзилі (етнограф за освітою) Т. Масарек у відповідь на повідомлення про переділ кордонів своєї країни гітлерівцями, телеграфував із Лондона до Праги: «Етнічні межі мають визначати етнографи, а не політики». Як же ж ми сьогодні, безнастанно політизуючи й цілком іґноруючи етнографічні й фолкльористичні характеристики питання, можемо сподіватися на інший його вислід, ніж він зараз є у Східній Словаччині, чи навіть, частково, й на нашому Закарпатті?» [8 – 9].

Маємо тут справедливо зазначити, що питання дослідження ідентичности і культури українців-лемків у Польщі, порівняно зі Словаччиною виглядає значно пристойніше [1 – 4; 24], можливо через необхідність щоразу відповідати з обох боків на саме політичні аспекти проблеми, пов’язані не так із грубо асимілятивними (як у Словаччині), як, радше, з насильницькими і навіть військовими акціями з обох сторін. Однак, справді етнологічних (в т. ч. й етномузикологічних) досліджень з питань самоідентифікації  субетнічних груп українців (лемків, бойків, надсянців, холмщаків та підлящуків) в умовах їх вимушеного «марґінального» проживання в кордонах польської держави, а також відповідних умов побуту культурно і мовно засимільованих дисперсних груп поляків на теренах України від Галичини до Наддніпрянщини і Донбасу, катастрофічно бракує.

Траґічність подій на Київському Евромайдані, в анексованім Криму та окупованому Донбасі поставили не лише Україну, а й увесь світ перед реальною загрозою Третьої світової війни, прикінцеві наслідки якої ніхто навіть не береться проґнозувати. У цьому політологічному контексті усе сказане щойно про роль культури й науки про неї у процесах порозуміння принаймні між народами-сусідами важко заперечити чи переоцінити. Тому усі відомі й такі, що через багаторічне іґнорування і навіть політичне переслідування сьогодні перебувають на різних стадіях розпрацювання, методологічні й методичні засади та принципи етнологічного висвітлення проблематики співіснування націй в сучасному суперзаґльобалізованому світі набирають першорядної ваги. Яскравим підтвердженням цього є різкий тектонічно-подібний «розлом» процентного співвідношення  промосковських та проукраїнсьських настроїв на анексованих (із 90% супроти 10% до 65% проти  35% ) й окупованих (відповідно – від 80% супроти 20% до 50% проти 50%) територіях. Зокрема, саме такого співвідношення (половина на половину) дотримується і тенденція переселенського руху із Донбасу до Московії та неокупованих теренів України. Із кожним днем ця тенденція інтенсивно збільшується у бік проукраїнства. Імперська Московія ставила собі метою роз’єднати українців, а добилася зворотнього – українців об’єднала, а московитів роз’єднала навіки. Парадокс? Ні – закономірність – хто чим воює – від того й гине…

Метою цього повідомлення є на основі культурологічних, структурно-типологічних й системно-етнофонічних напрацювань автора та української етномузикологічної  думки, поспіль, довести продуктивність і конечну актуальність і необхідність/результативність їх застосування в дослідженнях суспільно-культурологічного циклу, що сповідують науково-об’єктивні гуманітарні загально-людські, а не тенденційно облудні і брехливі шовіністично-ґльобалістичні й примітивно імперіялістичні критерії осягнення  істини.

Порівняльну аналізу віковічних українсько-польських взаємин із огляду на предмет і завдання означеної тут теми найдоцільніше розпочати із окреслення найхарактерніших передумов і рис формування ментальности іншої пари антиномічно настроєних націй, стосунки яких сьогодні дійшли трагічної межі – війни між історично пізно сформованою Московією та автентичною й споконвічноюУкраїною-Руссю. Це важливо саме тому, що відносини між поляками й русинами-українцями історично складалися також непросто, але сьогоднішній їх стан вселяє надію, що часи імперсько-варварського мислення і спілкування між нами вже позаду і неґативний приклад імперіялістичного азійсько-московитського синдрому більше ніколи не затьмарить наших воістину европейських ментальних взаємин.

З цього погляду, дуже показово виглядає теза, наведена журналістом із Дрогобича П. Сов’яком: «Кілька років тому зустрівся зі своєю колишньою ученицею, яка вже понад сорок років мешкає в Москві… Моєму здивуванню не було меж, коли співрозмовниця наголосила, що вона «русская», нібито від слова «Русь». Щоправда, говорили ми українською, бо ж не личило їй спілкуватися іншою мовою з колишнім учителем. Як з’ясувалося, її чоловік – справжній «кацап». Вони обоє живуть у різних світах і мирно співіснують, хоч їхні характери, душі зовсім не схожі, відмінні й погляди на життя, та й загалом – інше світобачення. Один із синів, як батько – незламний «кацап» у всьому, другий  – «русскій», вдався в маму. За її намовою обидвоє взяли собі за дружини «русскіх», що «по проісхождєнію із «хохлов», а не побралися із «кацапками-московітками». Ба навіть у Москві відбувається негласне розмежування тих і тих. Про це всі знають, але ніхто вголос не говорить, по-науковому не осмислює і не обґрунтовує. Навіть тепер  «русскіє по проісхождєнію із «хохлов» … на всіх просторах Росії живуть на три-чотири позиції краще від «кацапів» (московітів), а в Москві тим паче» [7: 3].

Із наведеної цитати для нашого дослідження ключовою є позиція автора щодо ментальних різниць у змішаних українсько-московитських шлюбах:  «про це всі знають, але ніхто вголос не говорить, по-науковому не осмислює і не обґрунтовує». Вважаємо такий стан взаємин між супружжям і, ширше, сусідніми слов’янськими націями є категорично неприпустимим, особливо, між поляками й українцями, спільні слов’янські етнокультурні субстрати яких, на відміну від московського – беззастережні або принаймні максимально типологічно наближені один до одного.

Окрім історико-психологічних та, інакше, ментальних передумов творення спільностей і відмін у національних характерах порівнюваних тут етносів (українського та  польського) іще більшою конкретикою семантичного їх наповнення володіє специфіка кожного із численних різновидів традиційної культури, серед яких етномузикологічним студіям належить одне із найчільніших місць. Саме структурно-типологічні розгляди ерґологічної будови й системно-етнофонічних описів традиційних музичних інструментів, порівняльної парадигматики жанрів пісенної та інструментальної традиційної музики спроможні пролити світло на недосліджені іще ракурси й характеристики спільного та відмінного в етномузичній культурі обох етносів. І якщо етномузикологічні наші взаємини здебільшого обмежувалися лише польовими обстеженнями українських етнографічних теренів видатними метрами польської етномузикологічної думки (О. Кольберґ, К. Мошинський, С. Мєрчинський, М. Кондрацький та ін.) [див. 18 – 23; 27 – 33], то з українського боку, окрім співпраці Ф. Колесси із К. Мошинським, інші випадки  назвати складно. Навіть досить інтенсивні зв’язки сучасних етномузикологів України і Польщі стосуються більше практичних виконавсько-реконструктивних контактів, ніж порівняльних, власне, теоретично-аналітичних студій.

У цьому артикулі на прикладі структурно-типологічного розгляду двох зразків весільно-обрядових награвань із найхарактерніших зон довготривалого польського впливу Східнього і Західнього Поділля робиться спроба аналізи парадигматичної  споріднености і взаємопроникнення характерних параметрів польського ритмоінтонаційного, ладового та етнофонічного (народно-виконавського) звукоідеалу [про специфіку застосованої тут структурно-парадигматичної методики дослідження див. 11 – 12].

“Ой сядай, сядай, кохання моє” – “як розбирают молоду” – с. Новосілка (Заліщ., Терн.), Кілик О. О., 1940 р. н. (скрипка), Кілик М. О., 1934 р. н. (скрипка- “секунд”), Палечнюк В. С., 1920 р. н. (цимбали), Скрецький Г. М., 1950 р. н. (бубен); запис  автора; транскр. Т. Довгаль.

1.Скрипка: ІК: ЗЧ-„зпт-1”  (56^54 1b321); РЗ-„впд-1”=ЗЧ-„зпт„ (56^54b321), що у  даному інтонаційному  контексті звучить як „впд”.

Скрипка-„секунд”: (b34^ b321#VІІ 1).

Цимбали: ІК:  (1b3/5^7)+(V#VII/2^31/b3^31/ b3^53VII)+(V#VII/2^3V1/ b3^3).

Бубен з тарілкою:  Монолітні чверті в обох обладунках (у зонах ЗЧ та ФПК) та іктові удари по мебрані із перманентним вісімковим ostіnato тарілки (зона РЗ).

П1. Скрипка: ІК:  ЗЧ -„зпт-2”  (//: ↑ b 3^ 213^4^ ://); РЗ+ФСК  (b345); РЗ+ФПК (4 1 b32 b3).

Скрипка-„секунд”: ЗЧ – „зпт-2” (//: ↑ b 3^ 21↑ b3^4^ ://); (b 3^ 1); РЗ+ФСК  (1 2 b3); РЗ+ФПК (2 1#VІІ/2 1).

Цимбали: ІК (//: 1/ b3^31 b3/5^3 ://)+( 1/ b 3^3V1 b 3/5^3)+(V#VII/2^3V1/ b3^3)+оголена вставка (1/ b3^4).

Бубен з тарілкою:≈1+ оголена вставка двох «монолітних» чвертей.

2≈1. Експозиція в цьому періоді „запізніла” на один такт на фоні пермантної пульсації акомпанемементу цимбал і бубна, що „оголився” внаслідок павзування мелодичних скрипок. Інші варіяційні видозміни  збільшення вісімкових рецитованих опор у чверткові.

П21.

3 ≈1 з подрібненнням перших чверткових опорних нот зачину вісімками.   

П3= П1.

4=1+ загострення характеру за рахунок виразного штриха  martele.

П4= П1.

5≈1. Вар. із характерною видозміною  експозиції перших опорних звуків ЗЧ у скрипок (1/ b3 2 b3 4/6 b3/5 2/4).

П5= П1. Характеру завершального цьому періоду-перегрі надає виключно гострота виконання штриха martele та ritenuto  трьох нот ФН.

РС: (5+3)2+(8+8)+(3+4).

МТР: Розмір: 4/4. Рух метричних одиниць чотиричасткової метричної структури схиляється до почергового зіставлення чверткових метричних опор із їх подрібнених вісімками опозицій.

ЛТ: Гармонічний мінор (d-moll)–  ознака пізньо-романтичного стилю, позначений схильністю структури мелодики до терцевого паралелізму та каденційности ладово-інтонаційного мислення.

ТА:ММ-=100.

ЕФО: Характер виконання інтонаційної формули „заспівної” частини позначений настроєм наспівности, що, вочевидь, випливає з  вокальної генези й структури мелодії. Приспівні епізоди, навпаки, володіють маршово-дансантними якостями, що помітно віддаляє настрій цієї новітньої весільної пісні від первісного характеру «емблемности» весільних співів.

Тип західньо-подільського весільного «вівату» „Сядай, сядай” є прикладом своєрідного продовження контамінованої структури на основі сучасної весільної пісні ліричного складу „Ой, сядай, сядай, кохання моє”.

Мелодія награвання побудована на двоголосній поспівці з терцево-квінтового тону, котрий, зачіпаючи квартово-секстову опозицію повертається до своєї питомої мінорно-терцевої опори (b3/5 4/6^ b3/5 2/4 1/ b3 #VІІ/2 1/ b3).

Організація метрики ґрунтується на протиставленні дактилічно-хореїчних п’ятискладових фігур з анапестично-трискладовими у заспівній частині та виразно хореїчною побудовою розгону з поверненням до анапестичних закінчень у перегрі: (5+3)2+(8+8)+(3+4).

Ритм схиляється до почергового зіставлення чверткових метричних опор та їх подрібнених вісімками опозицій.

Ладова структура дотримується схеми гармонічного мінору, що втискається в рамці пізньоромантичного стилю, позначеним схильністю структури мелодики до терцевого паралелізму та каденційності ладово-інтонаційного мислення.

Темпова характеристика твору належить до т. зв. „швидких маршів” (ММ, чверть=100), що балансують на межі маршового, пісенного і чітко сформованого танцювального характеру.

Штрихова лінія складається із широко деташованого експонування опорних чвертково-половинних каденційних звуків у протиставленні з гостро акцентованим martele опозиційних їм подрібнених вісімкових побудов.

Характер виконання позначений лірично-наспівними, маршовими і навіть маршово-дансантними властивостями.

Принцип жанрово-метричної контамінації спостерігається і в типі ритуального награвання-маршу „Карогід” („як закінчуют весілля”), де маємо приклад змішування метрики і жанрово-стильових особливостей маршово-дансантної стилістики із „карогідною”, веснянково-хороводною.

Мелодико-інтонаційна основа даного типу складається із двічі рецитованої терцево-квінтової опори через квартово-секстові проміжні звуки з поверненням на терцево-квінтову і далі – тонічно-терцеву опору (3/5^ 4/6^ 3/5 1/3) та спадного унісонового руху від кварти до тоніки (432), що висхідним варіаційним рухом вискакує знову на кварту (1VII123), а відтак – на завершальну каденцію на обігрувану сусідніми допоміжними звуками тоніку (4321VII121).

Метрика складочислової структури тяжіє до згадуваних метричних контамінацій у дещо видозмінених комбінуваннях метричних наголосів п׳ятискладовика у бік хореїзації метроритму: (5+5)+(8+5).

Ритмічний рух здійснюється вісімками в зачинкових, чвертями в опорних і прикінцевих та шістнадцятими у проміжних і варіаційних побудовах.

Лад –  іонійський.

Парадигма поперіодного нагнітання темпу має наступний вигляд: ММ, чверть=120+123+126+128+130 (poco a poco accellerando). Основний штрих – широке detache на вісімках і чвертях та дещо дрібніше на шістнадцятих у пришвидшених темпах.

Характер мелодії дуже споріднений із попередніми, проте зі значною схильністю не так до „віншувального”, як до дансантно-хороводного, що має супроводити вихід гостей із-за столу наприкінці весілля. Таким чином, більш ніж очевидно, що тенденція жанрово-метричної контамінації є однією з характерних особливостей весільних ритуально-обрядових награвань і західно-подільського музичного діялекту, поспіль.

Польські інтонаційні вкраплення простежуються тут латентно, невиразно, консолідуючи свою напливову функцію не так на ладово-інтонаційних та ритмічних, як на вербально-діялектних характеристиках. Це, з одного боку, засвідчує значний ступінь взаємопроникнення мовно-діялектних спільностей й порівняно нестабільну спорідненість музично-ритмотипологічних ознак весільно-обрядового мелосу західних подолян із польським ритмо-інтонаційним субстратом.

Цілком зворотню тенденцію творення мелічної, метроритмічної, ладової та етнофонічної парадигм творення весільно-обрядового мелосу спостерігаємо у, здавалось би, дуже віддаленій зоні польського впливу на стилістику української обрядової «емблемности» східньо-подільських весільних награвань. Польський формотворчий елемент, як показує аналіза парадигматичної природи наступного прикладу, пронизує усі ланки структури цього награвання: мелічну (інтонаційну), метроритмічну, власне ритмічну, ладову та виконавську.

«Сватам» („Випий, свашечко, випий”) –«весільний вівать», («обдаровують молодих»)  – Васильченко І. М., 1923 р. н. (скрипка), Гунчак Г. Т., 1929 р. н. (скрипка-«втора»), Ткачук В. Ф., 1952 р. н. («бухало»); запис і транскр. автора.

1.Скрипка: ІК: ЗЧ (b345^4); РЗ (b32 b32)+(↓ b3345^); ФСК (454 b324 b32).

Скрипка-„втора”: ІК: Матеріял скрипки-„втори” інтонаційно відповідає октавою вниз продубльованій мелодії першої скрипки (у ФСК та ФПК: V/2; #VII∕2)  та, рідше, додаткового мордентоподібного мелізмування характерних (передусім, початково-іктових) метричних мотивів (b32 b321).

П1. Скрипка: ІК: Двічі повторювана перегра побудована на двох коротких антиномічно структурованих мелодичних опозиціях: а) „зпт”  (b321^ )+ ФСК (VII12) та б) „впд”( b321^ VIIVII1)+ ФПК (VII1^).

Скрипка-„втора”: ІК

2 ≈ 1. Мелодичний матеріял майже тотожний, лише розіграний не із-за такту, а з іктової позиції, що внесло в характер виконання додатковий шарм ритмічного, передусім, та й загалом виконавського „драйву”.

П21.

3=2. Вар. 1-го такту РЗ (1#VII).

П3≈П1(без повторення). Вар. 1-го такту РЗ (1#VII).

        4 ≈2 вар. другого такту (54542).

П41.

Coda – це сильно акцентовані alla Mazurka дві перші вісімки такту в матеріялі ФПК.

„Бухало”:Характерне павзування мембрани після першого удару та „фонове” безнастанне звучання усіх часток такту тарілки у „заспівних” епізодах та монолітним підкресленням tutti мембрани і тарілки мазуркового ритму у ФПК „впд”. ФН щоразу в нюансі ff.

РС: (3+4)2.

МТР: Мазуркоподібний метроритм у розмірі 3/8 розіграний в характері alla polacca вказує на, вочевидь, напливове польське походження даної мелодії, хоч мелодично значною мірою адаптованої до традиційного українського мелосу.

ТА: ММ  ♪=176.

ЕФО:У манері виконання напливовий характер превалює над автентичними за походженням мелодією  та акомпанементом за рахунок яскраво вираженого мазуркового темпоритму.

Таким чином, порівняльне зіставлення двох функційно тотожних, але територіяльно досить таки віддалених анклавів побутування польського інструментально-обрядового мелосу в умовах українського середовища дозволяє констатувати досить несподіваний аналітичний вислід – льояльність мовно-діялектних та відносний консерватизм музично-діялектних особливостей у західно-подільській зоні української етнічної території і – навпаки – повну відсутність польської мовної лексики при абсолютно тотожній музично-діялектній структурі весільних скрипкових  награвань у східно-подільському ареалі. Останнє дає підставу стверджувати факт наявности на окраїнах Східнього Поділля своєрідних висп/острівців реліктів польського ритмо-інтонаційного елемента, що досить органічно вплелися у автохтонний ритмомелосубстрат української весільної обрядовости. Продовжуючи цю думку, необхідно вказати, що подібна «острівцева» мозаїчність парадигматичного «вростання» польської ритмомелостилістики в основний масив українського весільно-обрядового мелосу властивий і для інших етнографічних зон України, щільно заселених колись поляками. Поряд із тотальним пануванням таких головних польських танцювальних «емблемних» жанрів як «Краков’як» та «Оберек», які в умовах українського середовища чітко демонструють свою національну відданість та парадигматичну незмінність, розглянутий тут випадок міжетнічної та й навіть міжжанрової трансформації – подільські весільні вівати/віваті – вказує на здатність польського ритмоінтонаційного елемента до  видозмінення свого питомого ритмотипологічного контура  й «вростання» його в український автохтонний ритмомелосубстрат на рівні не «чужого», а ніби «свого»..

Іще контрастніше і виразніше простежуються риси парадигматичної споріднености інструментальної ритмомелостилістики на прикладах взаємодії лірницького мелосу в традиціях України та Польщі. Незважаючи на усю сакраментальність постановки питання, яке завжди хвилювало і продовжує інтриґувати дослідників, а саме: Czy istnieje polska tradycja lirnicza? – відповідь на нього теж лежить саме у площині структурно-типологічних спільностей та відмінностей парадигматичної будови лірницького мелосу з обох боків традиції. Саме в структурі і типології мелосу лірницьких співів навіть більше, ніж у мовно-діялектних вкрапленнях, криється як кількісна, так і чисто стильова парадигматика (низка варіантів) 0спільностей і відмінностей двох порівнюваних етнічних лірницько-стихівничих практик.

Частково на це риторичне запитання відповідає у своєму одноіменному опусі відомий польський дослідник  і шанувальник лірництва Р. Мазур-Ганай: «Z braku nagrań i jakichkolwiek wskazówek pisanych o stylu wykonawczym polskich lirników, możemy jedynie pośrednio wnioskować o tymże na podstawie materiałów ukraińskich. Duży obszar, na którym działali lirnicy to ziemie mieszane etnicznie, z mniejszą lub większą obecnością żywiołu polskiego, poza tym mobilność ukraińskich lirników bywała duża, trafiali się i tacy, którzy docierali aż na Jasną Górę. Zdarzały się też takie przypadki jak Jakóba Rolaka, żebraka świętokrzyskiego, który prowadzał za Bugiem lirnika ukraińskiego, a następnie odziedziczył po nim instrument i stał się praktykującym w ojczystych stronach lirnikiem. W jakimś stopniu więc wzorce wykonawstwa ukraińskich lirników musiały oddziaływać na rodzimych wędrowców. Modelowymi nagraniami, do których odwołam się, aby określić dwa podstawowe style są pieśni zarejestrowane w latach 50-tych w wykonaniu Dmytro Hencara oraz Awrama Hrebinia” [19].   

Ці рядки значно виразніше характеризують стан і правдоподібність взаємостосунків українських лірників та польських носіїв псальмово-лірницької традиції, ніж, скажімо, не цілком коректні спроби Є. Пшерембського приписувати геть усі ліри, що зберігаються нині в музеях Кракова і Варшави питомій традиції «польських лірників». Виникає логічне питання: якщо факт існування лірництва у Польщі досі не з’ясований до кінця, то до якої традиції слід відносити більшість інструментів віднайдених і описаних високоповажним дослідником ліри корбової Є. Пшерембським? [34; див. також 18: 252,  поз. 223; там само: 298, поз. 222].

Річ певна, що одними  ерґологічними та системно-етнофонічними описами самих інструментів тут не обійтися. Додатковим і найбільш  достовірним джерелом для цього може послужити запропонована у нашому дослідженні методика структурно-типологічної  визначености лірницьких награвань у записах О. Кольберґа, О. Нижанківського, Ф. Колесси, О. Ошуркевича, П. Демуцького та ін. Брак записів лірницької музики з теренів Польщі та, хоч і вкрай недостатня, але принаймні часткова їх присутність в українських теренах, як рівно ж,  і парадигматична схильність усіх відомих лірницьких записів до українського етнічного звукоідеалу якнайпереконливіше доводить правильність висновку Р. Мазура-Ганая про те, що: «Znamienne, że realny Wernyhora był Ukraińcem i prawdopodobnie samo słowo lirnik przejęliśmy z języka ukraińskiego. Przedtem grający na lirze korbowej nazywany był po prostu lirą.  Czyżby nasi antenaci potraktowali szerokim gestem dziedzictwo wielokulturowej Rzeczpospolitej jak swoje? Nie byłoby chyba w tym nic dziwnego. Zabrakło rodzimych kandydatów na symbole? Może byli, ale nie tacy jak ukraińscy (mniej wieszczy, mniej uduchowieni, po prostu muzykanci lub żebracy), poza tym nie reprezentowali zjawiska w takiej skali – tam była to wręcz instytucja społeczna dyscyplinowana i koncesjonowana przez cerkiew, zorganizowana w cechy, tu: brak analogicznej opieki i kontroli kościoła, a przy tym skłonność do indywidualizmu, anarchii i sowizdrzalstwa, brak organizacji cechowej. Lirników lud ruski traktował jak specjalnych Bożych wysłanników, którzy śpiewali i modlili się językiem bliskim zwykłym ludziom, pomnażali starania duszpasterzy i cerkwi, zapewniali spiritual service w miejscach od kościołów i klasztorów oddalonych» [там само].

Скажемо відверто, нам дуже імпонує саме такий розважливий і об’єктивний, позбавлений будь-якої національної зверхности і тенденційности, погляд на найделікатніші теми наших етномузичних і духових взаємин. Як і численні праці етноорганолога, професора Варшавського університету П. Дагліґа [21 – 23 та ін.] на терені українсько-польських кресів [8], ця позиція, поза сумнівом, має велику перспективу структурно-типологічних компаративістських бадань. Якщо її в майбутньому накласти на потужну збирацьку та аналітичну базу О. Кольберґа, К. Мошинського, С. Мєрчинського, Я. Стеньшевського, Ф. Колесси, О. Роздольського, С. Людкевича, С. Грици, І. Мацієвського та багатьох дослідників молодшої генерації – вислід не забариться. Тоді залишиться хіба дослідникам-українцям компенсувати борг перед «марґінальними» теренами польських поселень на території етнічної України, аби «білі плями» і «пустки», що утворились тут внаслідок довготривалої заполітизованости наших взаємин, якщо не ліквідувати, то, принаймні, частково реанімувати доступними методами «реставрації» та наукової реконструкції. Інакше, цивілізаційний конфлікт між Азією та Европою доведеться іще довго вирішувати не культурологічно-етнографічними, а військовими методами.

Резюме:

Традиція українсько-польських культурологічних та етнологічно-фолкльористичних взаємин  сьогодні  переживає складний етап переосмислення і переходу із площини історико-політичних та мовно-філологічних студій у царину конкретизації національно специфічних особливостей кожного із народів, що найконтрастніше простежується у порівняльних структурно-типологічних  розглядах та аналізах.

У статті автор стверджує  тезу визначального значення порівняльних аналітичних студій етнофонічної специфіки традиційної музики українців та поляків впродовж тривалого історичного періоду їх взаємного  спілкування у складних умовах сучасного політичного та культурного  співжиття. Висловлюється переконання, що саме перенесення акценту спільностей та антиномій в етнокультурах сусідніх народів із політичних досліджень на етнологічно-фолкльористичні є найбільш актуальними й ефективними. Парадигматика  культурних варіативних змін і спільностей – визначає характерність та варіябельність змін суспільних і політичних, а не навпаки.

На матеріялі найдоступніших рис і особливостей традиційної інструментальної та лірницької  музики у порівнюваних культурах переконливо доводиться їх як спільна слов’янська, так і відмінна структурно-типологічна природа. Відзначаючи вагомий внесок у цю справу фолкльористів минулого, наголошується на особливій активізації сучасних етноорганофонічних студій та виконавсько-реконструктивних практик у обох країнах.  

Ключові слова: Спільності, антиномії, політичні взаємини, інстументологічна парадигма, етнофонічна аналіза, лірництво

Mykhailo Khai. Ukrainian-Polish ethno-instrumentological similarities and hearsay. A cultural and systemic ethnophonic disection

Summary

The historical, political and cultural development of modern nations is experiencing another surge in evolutionary transformational formation. The global community is being targeted to a globalistic and federal structure of economy and culture that is increasingly clearly indicate not as an optimum and progressive process but, rather, one of destructiveness and regressiveness. Imperial supra-governmental formations fall one by one like “matches houses” and the role of so-called “impassionate” ethnic entities shall continue to grow towards consolidating their aspirations for independence and statehood. Characteristic is the trend based on the velvet-pink and orange revolutions in the post-Soviet space and the most characteristic – Revolution of Dignity, the Moscovite expansion in Crimean and the Ukrainian-Muscovite War in the Donbas.

  The more intense and tragic the unfolding of events in the East and South of Ukraine become, the more it becomes clear that it is not economic or political opposition, but rather civilizational, cultural and ethnic conflict. In other words – before a war takes to the trenches and blockposts – it must have first arisen in the minds of its carriers at the linguistic level, ethnic psychology and culture. And once again tectonically-psychological “break” between Asian and Asian civilizational substrates is

motivated  the basis of the Ukrainian-Moscow political opposition. Lithuania and Poland in this process occupy a most constructive and politically logical position. This difficult situation is understood by the government and society in Poland, which is connected to Ukraine not only by recent forged government bonds, but also by being in the Slavic ethnocultural community. However, scientific and cultural studies of the ties and relationships unfortunately, cannot be considered deep enough nor deeply analytical.

In this article the author offers one example of the immersion into the nature, structure and specificity of ethno-instrumentological communities and hearsay. Based on examples of comparative political-mental comparisons, musical and instrumental ethnophonic paradigms of wedding ritual melodies of both ethnic groups in conditions of long-term coexistence and interpenetration of ethno-instrumentological discussion of hurdy-gurdy practice in both countries the reader is offered an interesting and achknowledges the newly emerging problem in Ukrainian-Polish intonation, ethnophonic (folk performing) interaction and purely domestic circumstances of ethnocultural relations of these ethnic groups.

Characteristically, and in particular is the thesis of a double-sided approach to this process, which requires not only the study of “our” ethnic element, but looks back on it in reverse. The fact that this process has already begun in the works of A. Kolberg, S. Mierczynski, K. Moszynski, P. Dahlig, F. Kolessa, S. Hrytsa, I. Matsiyevsky, the author and others – encourages success in the future.

 

Summary: The tradition of Ukrainian-Polish culturalogical and ethnological-folkloric relations today are experiencing a difficult phase in the transition and rethinking in the plane of historical, political and linguistic-philological studies and the realm of specific national characteristics of each of the peoples, that contrasts seen in comparative structural and typological consideration and analysis .

  In the article the author states the thesis of crucial comparative analytical studies of ethnophonically specific traditional Ukrainian and Polish music during an extended historical period of their mutual communication in today’s complex political and cultural coexistence. It is the belief that it is the shift of attention of these communities and hearsay of these ethno-culturally neighboring nations of Political Studies at ethnologically-folkloric most relevant and effective. The paradigmatic change and varied cultural communities – determines the specificity and variability of social and political change, and not vice versa.

 

 

Based on the material of the most accessible features and characteristics of traditional instrumental music and hurdy-gurdy music in comparable cultures clearly have common Slavic aof a close structural and typological nature. Noting the significant contribution to this folklorists of the past, according to a special activity of modern ethnoorganophonic studies and performance-reconstructive practices in both countries.

Tags: community, antinomy, political relations, instumentoligical paradigms, ethnophonic analysis, hurdy-gurdy

Література:

  1. Гануделёва Надежда. Традиционные обертонные флейты Закарпатья и Словакии // De Musica II. Presovska universita v Presove. Filozoficka fakulta. – Presov, 2011. – S.  184 – 192.
  2. Гуляєва Н. Деякі паралелі в інструментальній музиці України та Словаччини // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. – Ч. 24. – Свидник, 2007. – С. 230 – 235.
  3. Ганудельова Н. Традиційні музичні інструменти Закарпаття у християнських обрядах і віруваннях // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. Ч. 25.– Свидник, 2010. – С. 237 – 241.
  4. Грица С. Й. Передмова // Хай Михайло. Музика Бойківщини. – Центр досліджень усної історії та культури. – Київ, 2002. – С. 7 – 8.
  5. Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. – Ч. 24. – Свидник, 2007. – Секції: Історія, Історія культури, Літературознавство, Мовознавство. – С. 47 – 441.
  6. Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. Ч. 25.– Свидник, 2010. –  Секції: Історія та сучасні дослідження, Сакральна архітектура, Звичаї та обрядовість, Сакральний живопис та гаптування, Писемні пам’ятки. – С. 52 – 325.
  7. Сов’як Петро. Хто ми, українці? А хто вони: московіти, «русскіє»? – Дрогобич, 2013. – 56 с.
  8. Хай Михайло. «Політичне русинство» й проблема музично-україністичних студій на Східній Словаччині та Закарпатті // http://honchar.org.ua/p/2013 . 5 с.
  9. Хай Михайло. Регіоналізм народно-інструментальної музики як передумова мелогеографії: методологія та структурно-типологічні методики дослідження // Матеріали до української етнології. Збірник наукових праць, випуск 11 (14) .– Київ, 2012. – С. 236 – 242.
  10. Хай Михайло.  Парадигматичний метод С. Грици як перспективний напрям  етномузикологічних досліджень. Музична україністика: Сучасний вимір. Збірник наукових статей. Вип. 8. – К., 2012. – С. 69 – 79.
  11. Хай Михайло. Українська інструментальна музика усної традиції. – Київ – Дрогобич, 2011.
  12. Хай Михайло. Музично-інструментальна культура українців (фолкльорна традиція). – Київ – Дрогобич, 2011.
  13. Чижмар Іван. Народне весілля русинів Выходной Словакії. – Свидник, 2006. – 320 с.
  14. Czajkowski Jerzy. Studia nad Lemkowszczyznow. – Sanok, 1999. – 221 s.+mapa.
  15. Lemkowie w historii i kulturze Karpat / Pod redakcią Jerzego Czajkowskiego. Czesc druga. – Sanok, 1994. – 368 s.
  16. Reinfuss Roman. Lemkowie jako grupa etnograficzna. – Sanok, 1998. – 96 s. + fotografie.
  17. Harasymczuk Roman Włodzimierz. Tańce huculskie. – Lwów, 1939. – 304 s. + noty.
  18. Lewinska Tereza. Polske ludowe instrumenty muzyczne. – Warszawa, 2001. – 192 s. + fotografie.
  19. Mazur-Hanaj Remigiusz. Mazur-Hanaj Remigiusz. Czy istnieje polska tradycja lirnicza? Інтернет-ресурс, гасло: MazurHanajRemigiuszCzy istniejepolskatradycjalirnicza?
  20. Na pograniczu łemkowsko-bojkowskiem. – Lwów, 1935. – 128 s.
  21. Dahlig P. On ukrainion-polish relanions hips in traditional muzic culture // проблеми досліджень усної історії східноєвропейських сіл 1920 – 1940 років. – Черкаси, 1998. – С. 39.  
  22. Dahlig P. Tradycje muzyczne repatriantów polskich z Jugosławii – instrumente i kapele // Oskar Kolberg. Perkusor antropologii kultury. – Warzawa, 1995. – S. 129 – 139.
  23. Dahlig P. Das Hackbrett und Hackbrettspiller im südosten Polens // Четверта конференція дослідників народної музики…. – Львів, 1993. – С. 52 – 60.
  24. Elschek O. Hudobna veda sucasnosti. Systematyka, teoria, vyvin.– Bratislava,  1988.– 423 s.
  25. Falkowski I.+ Pascynski B. Na pograniczu łemkowsko-bojkowskiem. – Lwów, 1935. – 132 s.
  26. Hornbostel E. – von und Sachs C. Systematik der Musikinstrumente. –Zeitschrift für Ethnologue. – 46. – 1914.
  27. Kolberg O. Podole.- Poznań, 1994. – 657 s.
  28. Kolberg O. Ruś Czerwona. – Сz. 11., Z. 1– Wrocław – Poznań, 1978. – 771 s.
  29. Kolberg Oskar. Pokucie. –  t. 30. – Wrocław – Poznań, 1963. – 437 s.
  30. Kolberg О. Wołyń.- Tom 36.- Wrocław – Poznań,  1964. – 450 s.
  31. Kondracki M. Muzyka Huculszczyzny.– Warszawa.– 1935.– 248 s.
  32. Mierczyński S. Muzyka Huculszczyzny. – Kraków, 1965.– 325 s.
  33. Moszyński K. Kultura ludowa Słowian. In: 2 t. Kultura duchowa. – T. 2.– Cz. 2. – Warszawa,1968. – 599 s.
  34. Przerembski J. – Z. “Korbowa lira u Polszczi, Rodowid. Naukowi zapysky do istorji Ukrajiny, nr 2. – Kijów, 1996.  – s. 43 –56.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Connect with Facebook