«Відпрасована» культура

Михайло Хай (Київ)

Відгук-рецензія на навчальний посібник Богдана Гивеля «Оригінальні твори та обробки народних мелодій для акордеона». – Вип. 1. – Дрогобич. – Посвіт, 2010. – 62 с.

Процеси тотального наступу уніфікованої «паралельної культури» (термін В. Нолла) на чисте плесо традиційної музики, започатковані ще «Пролєткультом» з метою витіснення автентичного народного інструментарію з його питомого середовища у тоталітарній державі набирали під час крайніх потворних й, зрозуміло, зовсім не природніх форм. Але якщо насильницьки впроваджувана навчальними програмами із Москви суцільна «домризація», «балалайкізація» й «гармошкізація» «всєй страни» мала на меті зайняти нішу традиційного інструментарію й посіяти облуду «любімості в народє», то ситуація із «інструментом-оркестром» – баяном сягала значно ширше, зачіпаючи сферу не лише традиційну, але «випрасовуючи» (вислів доктора етноорганології із Санкт-Петербурга Ю. Бойка) геть усе, що музикою звалось. Замаскувавшись спершу під фальшиву личину «древнєрусского» (чит. давньоукраїнського – М. Х.) співця Бояна, перейшовши усі стадії модернізації й уніфікації і виконавши завдання наркома Луначарського – замінити усі філармонійні форми, він не задовольнився функцією «русского народного інструмєнта», а витіснивши із своєї питомої сфери свого найближчого сородича – акордеон – як тільки-но політична кон’юнктура змінилася – вкотре уже змінив личину, назвавшись «кнопковим акордеоном».

У вступному слові до свого посібника її автор – відомий самбірський акордеоніст і хормейстер – слушно наголошує на актуальності «вироблення стратегії методологічних принципів акордеонного виконавства в національному і загальнокультурному контекстах», ставить «питання постановки та аплікатурних принципів» як «найголовніших причин розвитку патології музикантів-акордеоністів» (с. 3). Поділяючи біль автора за долю свого улюбленого інструмента, мушу зауважити, що не у всьому «патологічне заповільнення» еволюції акордеона є гальмівним. Адже йому не прийшлося, як своєму кривднику вдаватися до подвійних стандартів, називаючись, скажімо, «клявішним баяном», а, може, й всупереч тотальному нищенню, зберегти своє автентичне обличчя. Якщо явищу у дефініції бракне іменникових форм (хроматична, «удосконалена», концертна і т. п…. «бандура), то це безсумнівно свідчить про кризу самого явища. А позірний блиск вкрадених у автентики якостей і чеснот рано чи пізно зблякне під тиском правдивого мистецтва, залишивши за ним «славу» «явища без назви». Акордеон така ганебна «слава» обминула. Він залишився акордеоном і ніякі фальшиві чужі «котурни» йому виявилися не потрібними. А втрачене – здобудеться…

Нотна збірка Б. Гивеля, зокрема, не лише гостро ставить питання становлення наукового, навчально-виховного, методичного, розважально-рекреативного, видовищно-функційного, творчо-композиторського, ідейно-політичного аспектів використання акордеона у сучасному музично-інструментальному виконавстві (с. 4), а й накреслює шляхи «процесу відродження акордеонної школи» в Україні (с. 5).

Але найголовнішою чеснотою посібника, безперечно, є його, власне, дидактична, навчально-методична спрямованість. Оригінальні авторські твори Б. Гивеля позначені, як нам видається, теплотою «полум’я різдв’яної свічки» (с. 6 – 8), строгістю рондоподібних форм (9 – 14), щирістю й безпосередністю народного музичення (15 – 35, 50 – 53), патріотичним піднесенням (с. 41 – 43) та дидактичним характером етюдного матеріялу (38 – 40). У творі під завжди популярною назвою «Мелодія» автор виступає у ролі гарного композитора-мелодиста, а в парафразі на безсмертну «Голубку» С. Градьєра поринає у вир направду ніяким баянам недоступним чисто акордеонних візій. Завершити слід, очевидно, рядком одного із тверезо мислячих санкт-петербурзьких видань: «Принципиальный отказ от баяна продемонстрировали наиболее оппозиционные, устремленные на Запад Эстония, Латвия, Литва. … После провозглашения независимости Украины во Львовской
консерватории…несколько раз подымался вопрос о ликвидации кафедры подобных «народных» инструментов» (Мациевский И. Столетие баяна: парадоксы и антиномии // Игорь Мациевский. В пространстве музыки. – Спб., 2011. – С. 193). Немає жодних сумнівів, що рецензоване тут видання своїми названими й не названими тут чеснотами пришвидшить цей невідворотний процес, а його автор заслуговує адекватних йому щаблів професійного зросту.

Завідувач відділу етномузикології
ІМФЕ ім. М. Рильського НАНУ,
проф. кафедри муз. фольклористики
НМАУ ім. П. Чайковського,
доктор мистецтвознавства М. Хай

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Connect with Facebook